Читати книгу - "Сила природи, Джейн Харпер"

— Бо відчувала докори сумління.

— Бо ми подруги!

Лорен подивилася на неї.

— Ні. Ми не подруги.

Якусь хвилю Аліса помовчала.

— О’кей. Слухай, ми обидві засмучені. Останні дні були дуже важкі. І я добре знаю, як усе складно у Ребекки. У вас обох.

— Не знаєш. Навіть уявити не можеш, як нам було.

— Лорен, можу... — Алісині очі блищали в місячному світлі. Вона ковтнула. — Слухай, з’явилися деякі фото Марго, і...

— І що?

— І мені треба повернутися...

— І ти очікуєш, що я тепер почну перейматися, коли твоя донечка сама потрапила на камеру?

— О Господи, Лорен, будь ласка. Твоя донька була нещасна задовго до того, як почали циркулювати ті фото...

— Ні, не була...

— Була! Звісно, була! — заговорила Аліса гучним шепотом. — Шукаєш винного в Ребеччиних проблемах, а до себе не хочеш придивитися? Серйозно. Ти щиро не розумієш, звідки вона цього набралася?

У Лорен стугоніла кров у вухах. Аліса стояла зовсім близько, але її слова здавалися слабкими й далекими.

— Ні? — дивилася на неї Аліса. — Потрібна підказка? А те, що вона шістнадцять років спостерігала, як тобою попихають? Як ти дозволяєш людям переступати через себе? Ти ніколи собою не задоволена. Роками сидиш на ідіотській дієті — то худнеш, то гладшаєш. Присягаюся, що ти в житті не вчила її постояти за себе. Ти сама напрошувалася у школі й продовжуєш напрошуватися нині. Ми б могли вийти звідси за твоєю допомогою, але ти така перелякана, що не довіряєш собі.

— Я не перелякана!

— Перелякана. Ти така в біса безхарактерна...

— Ні!

— І якщо ти не бачиш, якої шкоди завдала доньці, ти гірша матір, ніж я думала, а я, коли щиро, і так думаю, що ти безнадійна.

У Лорен так гучно калатало в голові, що вона заледве чула власні слова.

— Ні, Алісо. Я змінилася. А от ти все така сама. Була стервом у школі, а тепер ще гірша.

Регіт.

— Не дури себе. Ти не змінилася. Ти така, як завжди. Це твоя природа.

— А Ребекка нездорова... — Лорен мало не задихнулася від провини, яка захлиснула горло. Вона проковтнула її. — Усе складно.

— Скільки ти платиш психотерапевту, щоб він переконував тебе в цьому? — глузливо пирхнула Аліса. — Усе не складно — це так влаштований світ, хіба ні? Гадаєш, я не усвідомлюю, що моя донька іноді поводиться, як мала стервозна інтриганка? Агресивна, маніпулятивна і яка там ще? Я не сліпа, я знаю, яка вона.

Аліса нахилилася ближче. Щоки в неї горіли. Попри холод, вона спітніла, й волосся ковтяком прилипло до чола. В очах стояли сльози.

— І Боже правий, іноді вона здатна на такі дурощі... Але я принаймні це визнаю. Я здатна підняти руку й визнати свою роль. Хочеш змарнувати тисячі доларів, намагаючись з’ясувати, чому твоя донька хвора, сумна й не їсть, Лорен?

Їхні обличчя були так близько, що хмарки дихання перемішувалися.

— Зеконом гроші й купи дзеркало. Це ти її такою зробила. Вважаєш, моя донька така сама, як я? А твоя донька така сама, як ти.

Розділ 30

Ноги ковзали на слизькій і мокрій стежці. Фок мчав як міг, важко здіймалися груди, а довге гілля намагалося спіймати і схопити його. Гуркіт водоспаду наблизився, і Фок засапано випірнув з-поміж дерев, відчуваючи, як липкий піт уже починає холодити шкіру.

Стіна води падала додолу. Фок змусив себе зупинитися й добре роззирнутися, уривчасто дихаючи та прискалюючи очі в слабкому світлі. Нікого. Оглядовий місток був порожній. Фок беззвучно вилаявся. Він помилився. «Або запізнився», — шепнув внутрішній голос.

Фок ступив на місток, зробив крок, другий і завмер.

Вона сиділа на гострому уступі на верхівці водоспаду Мірор-Фолз, майже невидима на тлі скелястого пейзажу. Ноги звисали через край, а голова похилилася: вона задивилася на білу збурену воду, яка падає в ставок унизу.

Лорен сиділа, сумна й дуже самотня, і тремтіла.

День 4. Ранок неділі

«Твоя донька така сама, як ти».

Слова ще відлунювали в нічному повітрі, коли Лорен врізалася в Алісу. Цей напад заскочив зненацька навіть саму Лорен: коли її тіло втелющилося в співрозмовницю, вони поточилися, розмахуючи руками й намагаючись за щось учепитися. Лорен відчула біль від подряпини: по правому зап’ястку проїхалися чужі пальці.

Від зіткнення в повітрі прокотилася луна, й Лорен гримнулася на землю, аж дух забило. Охнувши, вона перекотилася, відчуваючи, як у спину вгризається кам’яниста стежка, а у вухах стугонить кров.

Поряд тихо стогнала Аліса. Одна її рука лежала згори на руці Лорен, а сама вона була так близько, що крізь одяг відчувався жар тіла. Наплічник упав поряд.

— Злізай з мене, — відштовхнула її Лорен. — Ти огидна.

Аліса не відповіла — лежала обм’якнувши.

Лорен сіла, намагаючись віддихатися. Адреналін вивітрився, й вона затремтіла від холоду. Поглянула вниз. Аліса нерухомо лежала навзнак, витріщаючись у небо; повіки тріпотіли, а вуста трішки розтулилися. Вона знову застогнала, торкнувшись рукою потилиці. Лорен подивилася на камінь біля стежки.

— Що? Ти головою вдарилася?

Мовчання. Аліса кліпала, повільно розплющуючи й заплющуючи очі. Знову піднесла руку до голови.

— Чорт, — лайнулася Лорен; вона досі відчувала гнів, але тепер його приглушило каяття. Аліса, звісно, зайшла задалеко, але і вона також. Вони всі втомлені й голодні, й вона просто зірвалася. — З тобою все гаразд? Дай-но...

Підвівшись, Лорен схопила Алісу попід пахви й усадовила, обіперши спиною об камінь і підклавши збоку наплічник. Аліса повільно кліпала затуманеними очима, мляві руки лежали на колінах, зір не фокусувався. Лорен перевірила її потилицю. Крові не було.

— З тобою все гаразд. Крові немає, тебе просто оглушило. За хвильку минеться.

Ніякої відповіді.

Лорен поклала долоню Алісі на груди, перевіряючи, чи вони здіймаються. Так вона робила з маленькою Ребеккою, стоячи над колискою в передсвітанковій темряві, задихаючись від сили їхнього зв’язку і тремтячи від ваги відповідальності. «Ти дихаєш? Ти ще зі мною?» А тепер, затамувавши подих, Лорен відчула, як Алісині груди слабко здіймаються й опускають під її долонею. Вона гучно зітхнула з полегшенням.

— Господи, Алісо...

Лорен підвелася. На крок відступила. Що тепер? Зненацька їй стало