Читати книгу - "Щоденники ката, Руслан Шабельник"

Якось до тлумачу снів прийшов простодушний бідняк і сказав:

– Мене постійно турбує той самий сон. Мені наснилось, що я був один у зруйнованому селищі, і куди б я не звертав там свого погляду, скрізь були одні руїни, і раптом серед цих руїн я провалився в якесь підземелля і опинився в скарбниці.

Тлумач снів, почувши цю розповідь, вирішив посміятися над бідним простаком і поважно заявив йому:

– Такий сон може побачити не кожен, і я впевнений, що він – віщий. Тому ти підбий залізом свої черевики і йди за пагорби. Там ти знайдеш руїни. Походь серед них, зупиняючись у різних місцях, і де зупинишся, ударяй сильніше ногою в землю. Там, де твоя нога провалиться, ти розрий цю яму своїми руками, і якщо знайдеш підземний хід, знай, що він приведе до того місця, де ти отримаєш своє багатство.

Простодушний бідняк повірив насмішнику і точно виконав його вказівку. І як тільки він опинився серед руїн і зробив два кроки, нога його провалилася, і в місці провалу виявився підземний хід. Простак спустився в нього і... знайшов скарб. Його щирість та віра допомогли йому.

– Ну, а коли Міхра – син бога, тобто, під своє крильце всі навколишні племена і ще багато племен, цією, як її – дорогою, рушили ми тоді на цей, як його – Рахат – місто, тобто, – добровільний, але не безкорисливий інформатор Руслана Колісниченко вже не дуже ворушив язиком, що заплітався. Незважаючи на часті підморгування співрозмовника і трохи частіші багатозначні паузи, Руслан вирішив почекати з подальшими замовленнями, бо ризикував просто не дізнатися закінчення історії, а слухалася розповідь з неослабним інтересом.

– На чому я?.. Ага! Ну ось – на Рахат! Ох і часи були, доповім я, як тебе, любий чоловіче. Золото, діамант, а не часи! Ми – молоді по степу, на лихих конях! Татко мені свого Расинта віддав. Старий, але на півдня під сідлом його вистачало. Якщо неспішно. За кушаком – шабля, за пазухою – вітер, у голові… не важливо. Натомість, годували справно! Лаваш, сир, іноді це, як його... м'ясо. На чому я?

– Рушили ви на місто.

– Точно! На нього, дорогенький, на Рахат, тобто! Народу до дідька, ця, як її… армія! Ні, не армія… орда! Во – орда! А зброї – кіт насцяв. Ну у нукерів – бластери, це зрозуміло, ну ще може із сотню бластерів набралося б у всьому війську. А в рахатських-то, рахуй у кожного по променевику, а ще гармати, потім ці, як їх… чи то міномети, чи то гаубиці, та ще флайєри. І захист у міста – будь певний! Стіни в два зрости, і ще рів, і силове поле. Стали ми, тобто, у степу, не доходячи до Рахата, стоїмо, потилиці чухаємо, на місто дивимося. Силове поле блакитним переливається. Краса! Я шаблю свою точити взявся. «Ех, – міркую, – треба було у тата ще двостволку взяти. Стару, але на пару пострілів вистачило б».

Оповідач взяв чергову паузу, багатозначно водячи очима від стійки з випивкою до їхнього столу. Руслан мужньо не повівся на провокацію. Зітхнувши, старий продовжив.

– Пам'ятаю – ранок був. Стояли ми під Рахатом вже кілька днів. Вийшов Міхра з намету свого, зібрав воєначальників і звелів шикуватися. "Ну, – думаю, – почалося!" І таки почалося, але не те, що думав. Встав Міхра перед строєм і кричить. «Вночі, – каже, – було мені одкровення від бога нашого милостивого, батька мого небесного Арамазда. Відгукнувся він, отже, на мої молитви і посилає нам благословення та милість свою!»

«Нам би до милості чогось серйознішого», – думаю.

Звелів Міхра від кожного загону по дюжині чоловік, отже, йти з ним. Ну, я й пішов серед інших, від нашого. А чого? Цікаво!

Чергова пауза не мала на Руслана належної дії, і старий продовжив.

– Недовго їхали, коней взяли, тих, що витриваліші, ще й вози. За нашою стоянкою пагорб був великий. Може, старий курган, може ще чого. Зайшли з іншого боку, а там – дірка, просто в пагорбі, на кшталт печери. Тільки звідки у пагорбах печери! «Ось, – каже Міхра, – мій батько небесний вказав мені це місце і сказав, що всередині ми знайдемо, що нам допоможе». – Або якось так сказав. Ми й полізли, а куди подітися? І я серед інших. Печера, слава Арамазду, неглибока, а там... Ящики! Багато, рядів декілька, і один на одному. Ми витягли їх, відчинили, а там… слава Арамазду! Зброя! І яка. Бластери, гранати, променеві ножі, ракетні установки портативні. Ні до, ні після я стільки зброї в одному місці не бачив. І все новеньке, з таврами, блищить. Воістину – ось милість від Арамазда Великого, так милість! Я й раніше не сумнівався, що Міхра – син бога, а тут з усієї душі повірив! Завантажили ми, тобто, ящики на коней, на вози та назад до табору.

Що тут розпочалося!

І мені бластер дістався, бо як же! І гранати… дві… ні – три. Я ще й світловий меч хотів, та не встиг. Мечі – нукери і хто спритніше розхопили.

А наступного дня рушили ми, тобто, на Рахат.