Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

— Але ж усі ви так не ризикуватимете?! — зі щирим страхом запитав Мендрейк. — Це неможливо! Це може призвести до катастрофічних наслідків! Ви навіть не знаєте, що може статися!

— О, ще й як знаємо! Гопкінс викликав демона в своє тіло два місяці тому, Джоне. Й нічого поганого з ним не сталося. Правда, Клеме? Розкажіть їм самі!

— Правда, сер, — опинившись у центрі уваги, вчений ніби збентежився. — Я викликав досить могутнього джина. Коли він увійшов у мене, я пережив коротку мить боротьби — ніби в моїй голові заворушився живий черв’як. Проте варто було мені як слід зосередитись, як демон змирився з неминучим. Тепер він поводиться цілком спокійно. Я майже не помічаю, що він там.

— Однак ви здатні скористатися його силою й знаннями! Авжеж, ІЬпкінсе? — запитав Мейкпіс. — Це й справді досить прикметно.

— Покажіть це нам! — прошепотіла жінка-змовниця.

— Так, покажіть, покажіть! — загомоніли круг стола. Всі лиця випромінювали люту, жадібну цікавість. Кіті ці люди здавалися злими — й водночас немічними, як голодні пташенята, що чекають корму. Їй зненацька стало огидно — й схотілося забратися звідси геть.

Мейкпісові очиці перетворились на блискучі щілинки.

Він штовхнув ученого під лікоть:

— Як ви думаєте, ІЬпкінсе? Показати їм кілька штучок, щоб роз’ятрити апетит?

— Якщо ви вважаєте це доречним, сер…

Учений позадкував, схилив голову, зосередився. А потім — без жодних помітних зусиль — злетів у повітря. Дехто зі змовників зойкнув. Кіті позирнула на Мендрейка — той дивився, роззявивши рота.

Гопкінс піднявся на два метри над столом, а потім поплив убік. Віддалившись на певну відстань, він підняв руку, показуючи на алебастрову статую в дальшому кінці зали. То була статуя лисого пузатого чарівника з сигарою в роті. Спалахнуло блакитне світло — й вона вибухнула дощем іскор. Рудий змовник захоплено скрикнув; решта підхопились, заплескали в долоні й застукотіли по столу в шаленій радості. Пан Гопкінс тим часом злетів до самісінької стелі.

— Покажіть їм щось іще, Гопкінсе! — гукнув Мейкпіс. — Влаштуйте невеличку виставу!

Усі втупили очі в стелю. Кіті скористалась нагодою. Вона поволі, потроху почала бокувати від стола. Крок, ще крок… Ніхто нічого не помічав. Усі дивились, як учений виробляє акробатичні трюки в повітрі, викидає з пальців язики полум’я…

Кіті обернулась і побігла навтікача. Двері в кінці зали були прочинені навстіж. Ноги дівчини нечутно ступали по товстих пухнастих килимах. Бігти зі скрученими руками було важко, та не минуло й кількох секунд, як вона вискочила за двері — й помчала коридором з кам’яними стінами, завішаними картинами й скляними шафками з золотими цяцьками… Вона кинулася праворуч — там коридор закінчувався відчиненими дверима. Кіті вбігла туди, зупинилась — і вилаялась. То була порожня кімната, радше за все — кабінет службовця: письмовий стіл, книжкова шафа, пентакль на підлозі. Глухий кут!

Із зойком відчаю дівчина обернулась і помчала туди, звідки прибігла: коридором, повз двері до зали, за ріг…

Раптом вона налетіла на щось тверде й міцне. Її відкинуло вбік, вона мимоволі спробувала пом’якшити падіння, виставивши руку, — однак руки в неї були зв’язані, й це їй не вдалося: Кіті важко впала на кам’яну підлогу.

Вона поглянула вгору — і їй перехопило подих. Над нею височів чоловік — темний силует на тлі скляних світильників: довготелесий, бородатий, убраний у чорне. Яскраво-блакитні очі пильно розглядали дівчину, чорні брови супились.

— Допоможіть! — видихнула Кіті. — Будь ласка!..

Бородань усміхнувся — й простяг до неї руку в рукавичці.

* * *

Тим часом у Залі Статуй Гопкінс уже приземлився. Обличчя змовників повнилися здивуванням. Двоє чоловіків відтягували килими з центру зали. Коли Кіті знову з’явилась там — напівзадушена, повисла на власному комірі, за який її волік бородань, чарівники зупинились і покидали килими. Усі один за одним обернулись і вирячились на неї.

З-за спини Кіті пролунав низький голос:

— Що робити з цим дівчиськом? Я спіймав його, коли воно шукало вихід на вулицю.

Рудий чарівник хитнув головою:

— Хай їй біс! Я й не помітив, як вона зникла…

Пан Мейкпіс виступив уперед, примхливо насупившись:

— Панно Джонс, у нас справді немає часу на такі витівки… — він вишкірився, стенув плечима й відвернувся. — Спочатку її присутність мене тішила, але, правду кажучи, більше ця особа не цікава мені. Можете її вбити.

23

Натаніель

Натаніель побачив, як найманець жбурнув Кіті на килим, як відкинув плащ і дістав з-за пояса довгий кинджал, кривий, наче шабля. Побачив, як він простяг руку, схопив її за волосся, запрокинув їй голову, щоб дістатися до горла…

— Зачекайте! — Натаніель ступив уперед, говорячи так суворо, як тільки міг. — Не чіпайте її! Вона потрібна мені живою!

Руки найманця зупинились. Він поглянув на Натаніеля виряченими блакитними очима. А тоді повільно, розмірено потяг голову Кіті далі, водночас наставляючи кинджал.

Натаніель вилаявся.

— Зачекайте, я сказав!

Змовники спостерігали за ними із зловтішною цікавістю. Бліде, сіре обличчя Руфуса Лайма скривилося.

— Мендрейку, ви зараз не в тому становищі, щоб корчити з себе начальника.

— Навпаки, Руфусе. Квентін запрошував мене приєднатись до вашого товариства. І я, після цієї чудової демонстрації пана Гопкінса, радо приймаю цю пропозицію. Результати справді вражають. А це означає, що відтепер я — один з вас.

Квентін Мейкпіс заклопотано розстібав свій смарагдовий фрак. Він примружив очі, зважуючи всі «за» й «проти», і скоса поглянув на Натаніеля:

— То ви все-таки вирішили взяти участь у нашому невеличкому задумі?

Натаніель зустрів його погляд з усім можливим спокоєм:

— Саме так. Ваш задум справді майстерний. Він геніальний. Я щиро шкодую, що так злегковажив ним того дня, коли ви демонстрували мені отого простолюдина. Однак тепер я хочу спокутувати свою провину. А тим часом ця дівчина залишається моєю полонянкою, Квентіне. У мене є… свої наміри щодо неї. І нехай ніхто, крім мене, не чіпає її.

Мейкпіс потер підборіддя. Він не відповів. Найманець зручніше взяв у руку кинджал. Кіті невидющими очима втупилася в підлогу. Натаніель відчував, як б’ється серце у нього в грудях.

— Що ж, гаразд! — несподівано промовив Мейкпіс. — Дівчина ваша. Відпустіть її, Верроку. Чудово сказано, Джоне! Ви підтвердили мою високу думку про вас. Тільки будьте пильні: говорити легко, а слова треба підкріплювати діями! Зараз ми вас звільнимо, й ви просто зараз вступите в зв’язок із демоном — за вашим вибором. Та спершу я підготуюся до свого власного виклику демона! Берку! Візерсе! Приберіть ці килими! Звільніть