Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

— Він сподівається на якнайскоріше забуття Короля Крука, — вражено відповідав їм Стрейндж. — Тільки подумати! Маг, і прагне пустити в непам’ять Короля Крука! Все одно, що архієпископ Кентерберійський потайки нищив би всі знання про Трійцю. Ні те, ні те не має сенсу.

— Він чинить, немов музикант, який би хотів заховати всю музику містера Генделя, — погодилася леді в тюрбані, яка смакувала мигдалем з артишоками.

— Чи риботорговець, що прагне переконати людей, ніби ніякого моря не існує, — підхопив один джентльмен, накладаючи собі великий шмат кефалі в смачному винному соусі.

Інші люди пропонували свої приклади нерозумної поведінки, і всі дружно сміялися, крім Стрейнджа, який і надалі вечеряв насуплений.

— Мені здавалося, ти хотів попросити допомоги в містера Норрелла, — промовила Арабелла.

— Як я міг, коли ми почали сперечатися від першої миті знайомства? — вигукнув Стрейндж. — Я йому не подобаюсь. Та й він — мені.

— Не подобаєшся?! Може, й так. Але, поки ми там були, його не цікавила жодна інша людина в кімнаті. Він тебе прямо глитав очима. Думаю, він дуже самотній. Усі ці роки він тільки й займався наукою і не мав нікого, кому міг би висловити свої думки. Не тим же неприємним чоловікам — забула, як їх звуть. Але тепер він побачив тебе і знає, що може з тобою говорити. Я дуже здивуюся, якщо він більше тебе не запросить.

А тим часом на Ґрейт-Тічфілд-стрит м-р Норрелл поклав свою виделку і промокнув серветкою губи.

— Звичайно ж, — промовив він, — Стрейндж мусить читати, читати і ще раз читати. Я закликав його не марнувати часу.

Водночас у будинку на Чартергаус-сквер Стрейндж казав:

— Не марнуйте часу, сказав він мені. Читайте, читайте і ще раз читайте, сказав він мені. Я ніколи в житті не був такий вражений. Мало не спитав, що ж мені читати, коли він має всі книжки.

Наступного дня Стрейндж заявив Арабеллі, що вони можуть вернутися додому в Шропшир будь-якої хвилини, щойно вона забажає. На його думку, в Лондоні їх більше нічого не тримало. Також він сказав, що вирішив більше не думати про м-ра Норрелла. Але це йому не зовсім вдалося, й упродовж кількох днів Арабелла мусила не раз вислуховувати його довгі тиради про всі вади м-ра Норрелла, як професійні, так і особисті.

Тимчасом на Гановер-сквер м-р Норрелл постійно цікавився в м-ра Дролайта, чим м-р Стрейндж займається, до кого ходить у гості та яке враження справляє.

Такий плин подій не міг не стурбувати м-ра Ласеллза і м-ра Дролайта. Понад рік вони користувалися своїм впливом на мага, і в статусі його друзів обросли запопадливими знайомими із числа адміралів, генералів, політиків — власне, будь-кого, хто хотів знати думку м-ра Норрелла з того чи того питання або ж волів, щоб м-р Норрелл зробив те чи те. Думка про іншого мага, котрий міг зблизитися з м-ром Норреллом так, як Дролайт із Ласеллзом могли тільки мріяти, і котрий міг перейняти на себе роль його дорадника, здавалася їм напрочуд неприємною. М-р Дролайт сказав м-ру Ласеллзу, що Норрелла слід однадити від розмислів про шропширського чарівника, і хоча капризна натура м-ра Ласеллза ніколи не дозволяла йому одразу приставати на будь-чию пропозицію, не варто гадати, що він судив про цю ситуацію якось інакше.

За три-чотири дні по відвідинах м-ра Стрейнджа м-р Норрелл раптом сказав:

— Я дуже ретельно все обдумав і вирішив, що маю дечим зарадити містеру Стрейнджу. Він скаржився на брак матеріалів. Що ж, розумію, таке й справді могло… Одним словом, я вирішив подарувати йому книгу.

— Але ж, сер! — вигукнув Дролайт. — Мова ж про ваші безцінні книжки! Їх нікому не можна давати. Особливо іншим магам, котрі не ладні скористатися ними так мудро, як ви!

— О! — відповів м-р Норрелл. — Я не про свою книгу кажу. Боюсь, я не зміг би віддати жодної. Ні. Я придбав томик для містера Стрейнджа в Едвардса і Скіттерінґа[144]. Зізнаюся, вибір дався непросто. Існує дуже багато книжок, які я — коли вже говорити начистоту — поки не наважився би рекомендувати містеру Стрейнджу; він іще не готовий для них, бо може набратися достоту хибних ідей. Ця книга, — тут м-р Норрелл схвильовано поглянув на неї, — має чимало вад… боюся, навіть забагато вад. Справжньої магії містерові Стрейнджу із неї не навчитися. Однак у ній чимало мовиться про старанну науку й небезпеку передчасного написання статей — уроки, які, сподіваюся, містер Стрейндж здатний засвоїти.

Отож, м-р Норрелл знову запросив Стрейнджа до себе на Гановер-сквер, де з цієї нагоди, як і минулого разу, були присутні Дролайт і Ласеллз. Проте Стрейндж прибув сам.

Друга зустріч відбулася в бібліотеці. Стрейндж окинув оком велетенську книгозбірню, але не зронив ні слова. Можливо, його гнів уже вичерпався. Здавалось, обидві сторони твердо вирішили говорити й поводитися якомога сердечніше.

— Це велика честь для мене, сер, — сказав Стрейндж, приймаючи дарунок. — «Англійська магія» Джеремі Тотта. — Він погортав сторінки. — Вперше чую про цього автора.

— Це життєпис його брата, теоретичного історіомага минулого століття на ім’я Горацій Тотт, — відповів м-р Норрелл[145]. І далі розтлумачив усі вигоди старанної науки й небезпеку передчасного написання статей, чому годилося повчитися Стрейнджу. Той чемно посміхнувся у відповідь, уклонився й висловив певність, що це буде найцікавіше читання.

М-р Дролайт був у захваті від подарунка м-ра Норрелла.

М-р Норрелл дивно поглянув на Стрейнджа — немов був би радий трохи погомоніти з ним, але не мав ані найменшої гадки, з чого почати.

М-р Ласеллз нагадав м-рові Норреллу, що за годину його в Адміралтействі чекає лорд Малґрейв.

— Сер, вас чекають справи, — промовив Стрейндж. — Не буду вас відривати. Ба більше, я й сам мушу негайно рушати на Бонд-стрит у справах місис Стрейндж, якими теж не можна нехтувати.

— Хтозна, може, колись ми матимемо честь побачити вашу магію, містере Стрейндж, — промовив Дролайт. — Я надзвичайно люблю спостерігати, як чаклують.

— Хтозна, — погодився Стрейндж.

М-р Ласеллз подзвонив, викликаючи слугу. Але раптом заговорив м-р Норрелл:

— Я би залюбки й зараз подивився на магію містера Стрейнджа… якщо, звісно, він викаже нам таку честь.

— О! — затнувся молодший маг. — Але ж у мене…

— Це буде велика честь для мене, — наполягав м-р Норрелл.

— Що ж, гаразд, — промовив Стрейндж. — Із радістю вам що-небудь продемонструю. Боюся, моя магія виглядатиме грубувато в порівнянні з тим, до чого звикли ви. Дуже сумніваюся, містере Норрелле, що вона може зрівнятися з елегантністю ваших чарів.

М-р Норрелл уклонився.

Стрейндж двічі-тричі оглянув кімнату, міркуючи, до якої би