Читати книгу - "Дім для Дома"

— І в вояки того копали? В Цілика-а? Не побоялися? Я все думала, в нього в теплиці тій величезній ракета.

— Яка ракета?

— Ядерна! А яка ж!

Усі сміються.

— Баб Пашо, ну ви даєте... Україна ж відмовилася від свого ядерного потенціалу! Це треба знати!

Ще кажуть, копали аж на десяти ділянках — на дев’яти виявили людські кістки. Тільки одна ділянка виявилася «чистою».

Жінки, на городах яких рясно цвітуть гладіолуси, а на хустках — троянди, ще довго не могли заспокоїтися:

— І як то, у всіх є кістки, а в нього нема? Шо то таке? Може, він їх викопав — і його собака страшний усе згриз... Страшне! То ж стріляли людей ні за що.

— Так такі ж і стріляли, як цей...

Старий прибирав на своїй землі. А люди говорили і говорили. І троянди на хустках хиталися в такт словам.

Я й сам не вірю. Як так? Город Цілика оминули всі війни, убивства, мори. Ця територія завжди була місцем, де щось росте та цвіте. На всю глибину цього саду — саме тільки життя. Люди з лопатами дарма перевертали землю. Піт дарма лився з лобів. У цій землі вже й так доста поту. А крові нема. Ну ось буває й так. Хочете — смійтеся. Диво, звичайно, це диво — або лише випадковість. 

Порожнеча

 Мама Оля розповідає, вони з малою — тоді ще справді малою, всього чотири — збиралися до скверу перед Собором, на гойдалку. Маруся пішла до кімнати, взяти улюблену ляльку. Дівчинки все не було, а потім Оля почула розгублене «мамо, а лялі нема». Доню, ну ти пошукай, відповідала Оля — не хотіла вже роззуватися: може на скрині? «Нема скрині» — відповіла дівчинка. Й це відтоді бігла Мама Оля коридорами поліклінік, тягнула доньку за руку. Донька — тягнула за руку свою невидиму ляльку. Лікарі хитали головами, щось казали про ризик пошкодити судини при спробі оперувати, про проблеми з тиском.

— Ось рецепт — краплі, таблетки...

— Вона від них буде бачити?

І так по колу. Та Мама Оля нікого не слухала. Де є ризик — є і надія. Тільки старий професор в обласній лікарні був достатньо уважним і добрим, аби викликати в Олі довіру. Він довго дивився на Марусю крізь власні окуляри з товстим склом, крізь безліч складних і тому, мабуть, важливих приладів. Він звертався до Олі не «мамашо», а «пані Ольго».

Старий професор сказав: Марусі ще можна повернути зір. За кордоном вже успішні такі операції (чи він насправді сказав: вже бувають успішні?). Це лише питання часу і грошей. А зараз треба спостерігати динаміку. І таблетки, і краплі, так... Прийдіть, будь ласка, за місяць.

— І не хвилюйтеся. У вас така чудова розумна донечка. Усе буде добре.

За місяць, день у день, Мама Оля знову вела Марусю до професора.

— Доктор Зарецький? Та в нас такого, здається, й немає.

Мама Оля не збиралася здаватися. Як це немає? А ну подивіться уважніше. Перевірте! І справді, дівчина в реєстратурі була новенька, вона не всіх знала.

— Так що, можна до нього?

— Ні-ні, — відповіла старенька жіночка, з тих, хто працює в реєстратурі все своє життя. — Доктор Зарецький уже не приймає.

— Добре, а коли прийматиме...

— Вибачте, але професор Зарецький помер три тижні тому, — прошепотіла реєстратурна довгожителька і додала: — Він був найкращий... Мені шкода.

Професор, звісно, не мав права вмирати. Цей збіг обставин так спантеличив Олю, що в той день вони з Марусею не пішли до жодного лікаря й ще довго до лікарів не приходили. Дорогою додому Оля тоді купила Марусі книжку з малюнками.

— Скоро ти зможеш побачити, а поки що, доню, все одно я тобі читаю. І я все-все тобі опишу...

Таких книжок Мама Оля ще купувала багато. Це стало її ритуалом, маленькою пожертвою богу зрячих дітей.

«Це питання часу і грошей. Усе буде добре».

Час вже пройшов. І грошей досить. Старий полковник десь роздобув суму, якої ще бракувало. Каже, продав ділянку на Замарстинові. Та хіба вона стільки коштує?

Уже і валізи зібрані, а Оля все ніяк не наважиться вийти з дому.  

Довіра

 — Vielleicht werden Sie sehen können. На лівому оці зір може відновитися майже повністю, з правим будуть певні проблеми, ризики...

Але, Господи, ціле око? Чудово!

Та Маруся розповідає про все якось дивно. Без тих почуттів, на які я чекав. І пахне вона так само, як коли їхала звідси кілька тижнів тому. Втім, я ж знаю вже: мрії завжди так і здійснюються.

— Доміку, знаєш, було майже не страшно. До операції. Але після... Я не знаю чому, але знову бачити виявилося так дивно. Все... не таке. Розумієш мене? на честь унії. Але що ж. Таке трапляється і з людьми, які добре бачать. 

І я намагався, звісно, її зрозуміти. Так, світ, який вона пам’ятала — дами з сервізу «Мадонна», очі — щасливі мамині й ляльчині пластмасові, яка-небудь ложечка з вензелями чи жовта кульбаба — саме цей світ Маруся, мабуть, хотіла собі повернути. Всі тепер були незнайомці, але заплющиш очі — і впізнаєш голоси. Вона каже:

— Вікна були зашторені, сутінки у палаті. Але все одно так... дивно. І боляче. Може, від металевих відблисків, Доміку? Та я просто... повернулася в порожнечу, в те, що зрячі називають темрявою. Добровільно, розумієш? — вона засміялася, та я чув страх і притискався до неї. — Доміку, вони питали мене: Können Sie etwas sehen? Казали: Bitte, nicht die Augen schließen! А я їм відповіла: бачу. І знов очі заплющила.

Та іноді мені здається, що насправді Маруся й далі нічого не бачить. Зрозуміла, що їй непогано у цих її сутінках, тільки навчилася прикидатися.

— Я бачитиму все краще й краще, — каже вона. — Це точно. Ти не знаєш, де моя книжка, мам?

— Яка?

— Та, яку вчора Генріх приніс.

Ні, звісно, Маруся бачить — он же читає. Щоправда, водить пальцем по сторінках, зовсім, як і колись, брайлівськими казками.

Товстенький, пропахлий пилом і Генріхом, томик лежить перед Марусею. Тюль колихається, майже торкається сторінок. Маруся мружиться. Сильніше. Сильніше. Так, що течуть сльози. Вимовляє вголос невміло довгі німецькі слова:

— Треба вивчити... Як же це... Waffenstillstand.

І раптом погляд її застигає. Стає таким, як колись. І