Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

Я розсміялася.

— Домовились.

Через кілька хвилин вона зупинилася біля мого будинку, і ми обмінялися номерами.

— Дзвони, якщо що, — сказала Олена. — Або просто заходь у гості.

— Обов’язково, — усміхнулася я.

Вона зачекала, поки я дістану пакети, помахала рукою й поїхала. Я провела її поглядом і відчула, що цього разу в моєму житті з’явилася людина, яка залишиться в ньому надовго.

Олег зайшов до будинку, зняв куртку і пройшов у вітальню. Я якраз розбирала покупки, розкладаючи маленькі бодіки та пінетки на дивані.

— Привіт, кохана, — він підійшов, обійняв мене ззаду й поцілував у щоку. — Як день?

Я обернулася до нього, сяючи від радості.

— Прекрасно! Уявляєш, я сьогодні познайомилася з нашою сусідкою Оленою. Вона теж вагітна!

Олег підняв брови, зацікавлено дивлячись на мене.

— Серйозно? І давно ви встигли потоваришувати?

— Ну, ми зустрілися в магазині, потім пішли на чай, а потім вона ще й мене підвезла додому. Дуже приємна дівчина!

Олег усміхнувся, погладжуючи мою спину.

— Радий, що в тебе з’явилася подруга. Думаю, це чудово. Тобі потрібна підтримка, особливо хтось, хто розуміє, через що ти проходиш.

Я кивнула, склавши руки на животі.

— Так, і знаєш… Це так приємно — говорити з людиною, яка переживає те саме, радіти разом, обговорювати покупки для малюка…

Олег ніжно притягнув мене до себе й поцілував у лоб.

— Головне, щоб ти була щаслива.

Я притулилася до нього, відчуваючи, як спокійно й тепло мені в його обіймах.

— Я щаслива, Олеже.

Наступні дні минали в приємних турботах. Я часто зустрічалася з Оленою — ми гуляли парком, пили чай у кафе або ж просто базікали про все на світі. Було так легко й добре мати подругу, яка розуміє кожне твоє переживання без зайвих пояснень.

Одного ранку, коли я якраз складала дитячі речі у шафу, мій телефон задзвенів. Це була Олена.

— Привіт! Що робиш? — її голос звучав трохи схвильовано.

— Привіт! Та так, нарешті розбираю всі ці крихітні бодіки. Що сталося?

— А ти вдома? Я можу забігти?

— Звичайно! Заходь.

Через десять хвилин вона вже стояла на порозі, склавши руки на кругленькому животику.

— Олено, щось трапилося? — я одразу помітила тривогу в її очах.

Вона важко зітхнула, зайшла всередину й опустилася на диван.

— Просто… здається, у мене починаються передчасні перейми.

Я застигла на мить, а потім різко схопилася на ноги.

— Що?! Олено, ти ж казала, що тобі ще рано!

— Я знаю… — вона нервово кусала губу. — Але біль стає сильнішим.

Я одразу взяла телефон.

— Тобі треба до лікарні. Дзвоню Олегу, він нас відвезе.

Олена лише кивнула, а я відчула, як серце почало калатати в грудях.

Я схопила Олену за руку, намагаючись її заспокоїти.

— А твій чоловік? Ти йому дзвонила?

Олена зітхнула й заперечно похитала головою.

— Він у відрядженні… Я писала, телефонувала, але він не відповідає. Напевно, зайнятий.

Я відчула, як у грудях защеміло. Залишитися самій у такий момент — це жахливо.

— Не хвилюйся, — я стиснула її пальці. — Ми зараз поїдемо до лікарні. Олег допоможе.

Вона несміливо усміхнулася.

— Дякую, Настю. Добре, що ти поруч.

Я схопила сумку й знову набрала Олега.

— Коханий, нам терміново треба в лікарню. Олена… у неї починаються перейми.

— Я вже виїжджаю, чекайте біля під’їзду, — не роздумуючи відповів він.

Я допомогла Олені піднятися.

— Все буде добре. Ти сильна. Ми впораємося.

Вона глибоко вдихнула й кивнула.

— Так… Ми впораємося.