Читати книгу - "Кохання з ароматом кави , Верона Дарк"

Сонце сходило над містом, коли чорний автомобіль під’їхав до воріт родинного маєтку. Керем ніжно тримав Ясмін за руку. Вона сиділа поруч, втомлена, з побитим обличчям, але жива. У її очах була тінь страху, але поруч із Керемом вона відчувала себе захищеною.

Біля дверей уже чекали батьки Керема й батько Ясмін. Але найбільше — маленький Мехмет, який, побачивши маму, радісно закричав:

— Мама!!!

Ясмін не стримала сліз. Вона опустилася на коліна і міцно обійняла сина. Тремтячими руками гладила його волосся, цілувала щоки.

— Мій хлопчику... моє сонечко... я з тобою... — шепотіла крізь сльози.

Керем стояв поруч, його очі були повні сліз, але це були сльози щастя. Він опустився біля них і обійняв свою родину.

— Ви вдома. І тепер ніхто вас не скривдить, — сказав він твердо.

Батьки плакали мовчки, обіймаючи всіх трьох. У цьому мить не існувало ні болю, ні минулого — тільки любов, вдячність і життя, яке можна було почати спочатку.

Наступні кілька днів стали часом загоєння. Керем не відходив від Ясмін ні на крок, лікував її рани, підтримував її морально й емоційно. Ясмін повільно відновлювалася, але в її очах знову з’явилося світло. Вона знала — тепер вона не сама.