Читати книгу - "Учта для гайвороння"

— Дивись-но! Полум’я танцює. Так само, як танцювали ми, коханий.

— А й справді! — Голос його повнився подивом. — Дивіться, матінко, вони танцюють!

— Я бачу. Пане Галине, як довго палатиме вогонь?

— Усю ніч до ранку, ваша милосте.

— Гарненька свічечка, мушу визнати, — мовила пані Олена Тирел, спираючись на ціпка між Лівиком та Правиком. — Горить яскравенько, хоч не спіткнемося, як підемо спати. Старі кістки вже стомилися, а молоді, мабуть, навеселилися. Час укладати короля та королеву на постіль!

— О так. — Серсея майнула рукою до Хайме. — Гей, пане Регіментарю! Супроводьте його милість з малою королевою до ковдр та подушок, якщо ваша ласка.

— Слухаю волю вашої милості. І вас також?

— Нема потреби. — Серсея почувалася надто живою, щоб іти спати. Шал-вогонь очистив її, випалив гнів та страхи, наповнив рішучістю. — Вогні такі прекрасні. Я хочу ще подивитися на них.

Хайме завагався.

— Вам не слід лишатися на самоті.

— Я не буду сама. Пан Озмунд лишиться зі мною і вбереже від лиха. Він же ваш присяжний братчик Королегвардії.

— Коли ласка вашої милості, — відповів Кіптюг.

— Так, це ласка моєї милості.

Серсея ковзнула своєю рукою йому під лікоть, і вони лишилися біч-обіч спостерігати шаленство вогню.

Заплямований лицар

Ніч була незвично прохолодною, навіть для осені. Свіжий вогкий вітер гуляв провулками, здіймаючи пилюку дня. «Північний вітер, що несе холоднечу.» Пан Арис Дубосерд нап’яв каптура, щоб затулити обличчя. Не личило йому бути впізнаним. За два тижні перед тим у місті-тіні зарізали торговця — мирну людину, що приїхала у Дорн по плоди садів та ланів, а знайшла смерть замість смокв. Єдиний злочин купця полягав у тому, що він прибув з Король-Берега.

«У моїй особі юрба знайде небезпечнішого ворога.» Йому трохи що не кортіло зустріти нападників. Рука сама ковзнула донизу і легенько попестила руків’я меча-півторака, що висів при поясі, майже схований двома шарами просторого лляного вбрання: верхнього, з пірузовими смугами та рядами золотих сонць, і легшого нижнього, жовтогарячого. Дорнійські шати були зручні, але його батько, напевне, зомлів би, якби побачив сина отак вбраним. Адже він був паном з Обширу, а дорнійці — стародавніми ворогами, про що свідчили гобелени у Стародубі. Арисові досить було заплющити очі, щоб негайно побачити їх перед собою. Князь Едгеран Щедрорукий на своєму престолі посеред пишних розкошів з сотнею дорнійських голів, навалених купою коло ніг. Трилисток у Великокняжому Проході, прохромлений дорнійськими списами. Алестер сурмить у ріг останнім подихом свого життя. Пан Оливар Зеленодуб, весь у білому, помирає при боці Юного Дракона. «Ні, Дорн — негодяще місце для Дубосердів.»

Навіть коли був живий великий князь Оберин, лицар почувався незатишно щоразу, як мусив залишати Сонцеспис і виходити до міста-тіні. Він відчував на собі очі, куди б не пішов — маленькі чорні дорнійські очиці, повні ледве прихованої ворожості. Крамарі докладали усіх зусиль, щоб ошукати його на кожному кроці, а щодо шинкарів він майже не сумнівався, що вони плюють йому в кухлі. Якось купка хлопчаків-голодранців заходилася жбурляти каміння, і він мусив вийняти меча, щоб їх відігнати. Смерть Червоного Гаспида запалила Дорн ще жаркіше… хоча вулиці трохи принишкли, відколи великий князь Доран замкнув Піщаних Змійок у башті. І все ж одягти біле корзно у місті-тіні означало б неминучий напад. А він привіз їх аж три: два вовняні — одне легке і одне важке — а третє з тонкого білого шовку. І почувався голим, коли одне з них не огортало його плечі.

«Та краще голим, ніж мертвим, — сказав він собі. — Навіть без корзна я лишаюся братчиком Королегвардії. Вона має це поважати. Я маю примусити її зрозуміти.» Йому не личило від початку дозволяти втягнути себе в цю справу. Та недарма співець колись сказав, що кохання робить дурня з кожного чоловіка.

Місто-тінь Сонцеспису часто здавалося покинутим у пеклі дня, коли самі лише мухи дзижчали запиленими вулицями. Та щойно наставав вечір — і ті самі вулиці поверталися до життя. Пан Арис чув тиху музику з-за забраних дерев’яними решітками вікон, які саме проминав; десь далі пальці вибивали на тамбурині швидкий лад танку списів, наповнюючи ніч шаленим серцебиттям. Там, де три провулки стрічалися коло другого зі Звивистих Мурів, постільна дівчина, вбрана лише у коштовності та запашну олію для тіла, закликала з балкону. Він кинув на неї погляд, згорбив плечі і попрямував далі — просто у щелепи вітру. «Ми, чоловіки, такі слабкі. Наші тіла зраджують навіть найгідніших.» Він пригадав короля Баелора Блаженного, який постував мало не до втрати свідомості, аби лише пригасити хіть, що гнітила і соромила його. Чи не варто і Арисові вчинити так само?

Під високо вигнутим одвірком стояв коротун, смажачи шматки змії на жарівниці та перевертаючи їх дерев’яними братками, щоб хрумтіли, але не горіли. Густий та гострий запах приправ змусив очі лицаря потекти слізьми. Найкращі приправи до зміїного м’яса мали в собі краплю отрути — таке він чув у тутешніх краях — на додачу до гірчичного сімені та драконового перцю. Мирцела звикла до дорнійських страв чи не швидше, ніж до свого дорнійського княжича, і час від часу пан Арис куштував якусь із них, щоб її потішити. Страви обпікали йому горлянку, змушували хапатися за глек із вином… а виходячи з тіла знизу, пекли чи не гірше. Проте його маленька принцеса їх обожнювала.

Він залишив її у замкових покоях схиленою над гральним столиком проти великого княжича Тристана — за роздумами, яку з розкішно оздоблених фігур посунути клітинами з нефриту, кривавнику та ляпис-лазуру. Повні вуста Мирцели були трохи розкриті, зелені очі зосереджено звужені. Гра називалася «цивасою». Вона приїхала до містечка Накот торговельною галерою з Волантису, а далі «сирітки» розповсюдили її у верхів’ях та пониззях Зеленокрівці. Дорнійський великокняжий двір за грою аж божеволів.

Що до пана Ариса, то він вважав за божевілля саму гру. В ній було десять різних фігур, кожна з різними властивостями та силами, і дошка змінювалася від одного двобою до іншого залежно