Читати книгу - "Четвертий кут, Владислав Марченков"

Архів Aeternum не мав дверей. Лише прозору сферу — широку, як світ, і легку, як дихання. Він існував не в часі, не в просторі, а після.

Тут стояв Роджер.

Не як архітектор. Не як спостерігач. Як той, хто визнав, що пам’ять сильніша за план.

Перед ним — три сфери. Кожна — вібрувала власним відлунням.

Перша — стерильна досконалість. Світ, який Роджер створив — симетричний, рівний, мовчазний. Без помилок. І без спогадів. Скаланії там не народились. Люди — не пам’ятають імен. Навіть не питають «чому».

Друга — Іліон, що світиться пам’яттю. Галявина не пульсує магією, але в центрі росте дерево, яке шепоче ім’я, що не забуто. Світ не підкорився, не згорів, не воскрес. Він просто прийняв себе. Світанок не настав. Але більше й не було ночі. 

Третя — поле з руїнами, біля яких сидять люди. Вони не шукають сили. Вони говорять про тих, кого втратили. Вони слухають землю. І кладуть у тріщини не мечі, а історії. Не для битви. Для пам’яті.

Роджер дивився довго.

— Я не знаю, яка з них була, — прошепотів він. — Але кожна могла бути.

Його рука торкнулась центру архіву. Сфери м’яко затуманилися. І зникли.

Роджер залишився один. Але не порожній.

Він не зник. Він просто... рушив далі. У напрямку, якого не існувало на картах.

Минуло тисячу років.

Архів був вкритий пилом, але не зруйнований. Його купол відбивав небо, у якому світилися три зірки.

Не яскраві.

Не головні.

Але ті, що не гаснуть. 

Їхнє світло тремтить, ніби руна, що не зчитується.

Маленька постать — дитина чи, може, юна істота іншої раси — стояла біля входу. Торкнулася поверхні — і архів відкрився.

Усередині — тиша. Але не порожнеча.

— А якщо була ще одна можливість?.. — тихо спитала вона.

Її пальці легко ковзнули по куполу, ніби шукаючи тепла.

На небі — три зірки. Не точки маршруту. Не відповіді. А лише орієнтири для тих, хто ще здатен пам’ятати.

Кінець.

Кінець