Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Мáліна 📚 - Українською

Читати книгу - "Мáліна"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мáліна" автора Інгеборг Бахман. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 73 74 75 ... 101
Перейти на сторінку:
справжніх таїн. Однак краса та її мовчанка затьмарюють абсолютно все. Цей механік, якого я не забуду ніколи, до якого ходила я, як на паломництво, щоб нарешті попросити лише рахунок, і більше нічого, був для мене найважливішим. Для мене був він важливим. Бо мені бракує краси, тільки вона для мене важлива, я хочу зваблювати красу. Часом іду по вулиці, і, тільки когось побачу, хто вражає мене, як мене тягне до нього, за ним, та хіба це природно, нормально? Жінка я, а чи щось диморфне? Якщо я не справжня жінка, то чим я є взагалі? У газетах друкують часто жахливі відомості. У Пьотцлайнсдорфі[354], у заводях Пратера, у Віденськім лісі, на кожній периферії убита, задушена якась жінка, — зі мною це також мало не сталося, хоча й не на периферії, — задушена якимось брутальним суб’єктом, і щоразу я думаю: це могла б бути ти, це колись будеш ти. Невідома, убита невідомим злочинцем.

Під якимось приводом я пішла до Івана. Я дуже люблю крутити його транзистор. Уже минуло багато днів, як я живу без новин. Іван радить мені купити нарешті радіо, якщо я з такою охотою слухаю новини чи музику. Він думає, що мені тоді буде зранку легше вставати, як, наприклад, йому, а вночі я мала б щось проти тиші. Я пробую повільно крутити кнопку настройки й обережно шукаю, хочу дізнатись, що може стати засобом проти тиші.

У кімнаті лунає схвильований чоловічий голос: дорогі слухачі й слухачки, на зв’язку ми маємо Лондон, наш постійний кореспондент доктор Альфонс Верт, пан Верт передасть нам зараз новини з Лондона, ще хвильку терпіння, вмикаємо Лондон, дорогий пане Верт, ми вже Вас добре чуємо, я хотів би Вас попросити, для наших слухачів з Австрії, про настрій у Лондоні після падіння фунта, слово має пан Верт…

Будь ласка, вимкни той ящик! каже Іван, байдужий зараз до погляду з Лондона чи Афін.

Іван?

Що ти хочеш сказати?

Чому ти ніколи не даєш мені говорити?

Іван має мати в минулому якусь історію, він мав потрапити у циклон, і він думає, що я також мала б мати якусь історію у своєму житті, цілком звичну історію, у якій фігурує щонайменше один чоловік і відповідне розчарування, однак я кажу: Я? Нічого, я нічого не хочу сказати, я хотіла просто сказати тобі «Іван», і нічого більше. І могла б тебе запитати, якої ти думки про засіб Флайт?

У Тебе вдома є мухи?

Ні. Я намагаюся подумки переселитися в муху чи дослідного кролика, з якого знущаються в лабораторії, у щуриху, якій роблять укол, однак вона, пройнята ненавистю, силкується ще раз стрибнути.

Іван каже: З такими думками ти знову не зможеш радіти.

Саме зараз я й не радію, часом не маю жодних підстав для радості. Знаю, мені потрібно частіше радіти.

(Я ж не можу сказати сама моїй радості, моєму життю, ім’я яким Іван: ти єдиний для мене життя і радість! бо тоді я швидше можу Івана втратити, я його й так вже часами втрачаю, і я помічаю це цими днями за сталою відсутністю радості. Не знаю, відколи Іванові вдається вкоротити мені життя, я мушу якось почати з ним говорити.)

Бо мене хтось убив, бо мене хтось постійно хотів убити, і тоді я теж почала когось подумки убивати, тобто не подумки, це було чимось іншим, подумки ніколи багато не зробиш, це вийшло якось інакше, я навіть це подолала, більше подумки я не роблю нічого.

Іван підносить на мене очі, він ремонтує продовжувач до телефону й відкручує викруткою якийсь шуруп, із недовірою каже: Ти? та невже, саме ти, моя лагідна божевільна? Однак кого ж і за що? Іван сміється й схиляється знову до штекера, обережно згинає дротики навколо шурупа.

Тебе це дивує?

Та ні, навіщо? Якщо подумки, то я маю на совісті вже десятки, які мене дратували, каже Іван. Ремонт удався, тепер йому може бути абсолютно байдуже, що я про себе хотіла сказати. Я швидко вдягаюся, бурмочу, що сьогодні маю бути раніше вдома. Де тепер Маліна? Боже, хоч би скоріше я була з Маліною, бо це вже знову нестерпно, мені не треба було говорити, і я кажу до Івана: Вибач, будь ласка, мені якось недобре, ні, я забула щось, ти нічого не маєш проти, чи не будеш ти мати щось проти? Я мушу бігти додому, здається, я забула на плиті каву, напевно, я не вимкнула пальника!

Ні, Іван ніколи нічого не має проти.

Вдома я лягаю вниз, на підлогу, чекаю і дихаю, я задихаюсь, я задихаюсь все більше, це більше, ніж кілька екстрасистол, а я не хочу померти, поки Маліна не прийшов, я дивлюсь на будильник, не минула ще навіть хвилина, а для мене тут минає життя. Не знаю, як я дійшла до ванни, підставила руки під холодний потік води, вона стікає мені по руках, сягає до ліктів, я розтираю руки, стопи та ноги холодною, мов крига, серветкою, у напрямку серця, час зупинився, проте Маліна має зараз прийти, і ось він уже тут, я опускаюсь додолу, нарешті, о Боже, чому ти так пізно приходиш додому!

Якось була я на пароплаві, ми сиділи разом у барі, група людей, які пливли до Америки, декількох я вже знала. Та раптом один із них почав випалювати собі сигаретою дірки на зворотному боці долоні. Сміявся однак лиш він, ми не знали, чи маємо також сміятися. Найчастіше нам невідомо, чому люди собі щось роблять, іншим вони не говорять про це, або кажуть щось абсолютно інше, щоб про справжню причину ніхто не дізнався. В одній берлінській квартирі я зустріла колись чоловіка, що пив горілку, чарку за чаркою, проте не п’янів, він розмовляв зі мною ще кілька годин, абсолютно тверезий, і, коли ніхто вже не слухав, то запитав мене, чи міг би мене побачити знову, бо він неодмінно хоче мене побачити знову, а я так виразно промовчала, що це було згодою. Потім розмова йшла про світову політику, і хтось поклав платівку на програвач, L'ASCENSEUR А L'ECHAFAUD[355]. Коли забриніли тихо перші акорди, і мова зайшла про гарячу лінію Вашингтон-Москва, чоловік той так само легко, як перед тим, коли запитував, чи не ліпше мені носити оксамитові сукні, йому ж бо дуже приємно мене бачити в оксамиті, запитав: Чи Ви вже хоч раз убили когось? Я

1 ... 73 74 75 ... 101
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мáліна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мáліна"