Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Фердинанд дивиться услід господареві, який повертається до стійки.

— О Боже, як тільки згадаю, як від цього козла тхнуло ромом, коли ми ховали Шрьодера. — Він скрегоче зубами й на півслові обриває речення.

— Тільки не розм’якати! — каже Тьяден.

Але слова Козоле ніби зірвали завісу, яка досі тихо погойдувалася над минулим, і до шинку вповзла сіра примара порожнечі. Вікна розпливаються, зі щілин у підлозі піднімаються тіні, в прокуреному повітрі ширяють видіння.

Козоле і Зеліґ завжди недолюблювали один одного. Але смертельними ворогами вони стали лише в серпні вісімнадцятого року. Ми сиділи тоді в поритому снарядами окопі другого ешелону й цілу ніч копали братську могилу. Глибоко рити не можна було, бо дуже близько до поверхні підходили ґрунтові води. Під кінець ми працювали, стоячи по коліна в рідкому багні.

Бетке, Весслінґ і Козоле вирівнювали стінки. Усі інші підбирали трупи, складали їх довгими рядами в очікуванні, поки буде готова могила. Альберт Троске, унтер-офіцер нашого взводу, знімав із убитих розпізнавальні знаки, якщо вони збереглися, і збирав уцілілі солдатські книжки.

У деяких мерців були вже почорнілі, напівзотлілі обличчя, — адже в дощові місяці розкладання йшло дуже швидко. Зате запах не був таким дошкульним, як улітку. Чимало трупів, наскрізь просочені вологою, розпухли від води, наче губки. Один лежав із широко розкинутими руками. Коли його підняли, то виявилося, що під клаптями шинелі майже нічого не було — так його пошматувало. Не було й розпізнавального знака. Тільки по латці на штанях ми впізнали єфрейтора Глазера. Він був дуже легкий: від нього залишилося менше половини.

Відірвані й порозкидувані навсібіч руки, ноги, голови ми збирали в спеціальний плащ-намет. Коли ми принесли Глазера, Бетке заявив:

— Досить. Більше не влізе.

Ми притягли кілька мішків вапна. Юпп взяв пласку лопату й став посипати вапном дно ями. Незабаром прийшов із хрестами Макс Вайль. На наш подив, виплив із темряви й фельдфебель

Зеліґ. Ми чули, що йому доручили прочитати молитву, оскільки поблизу не знайшлося священика, а обидва наші офіцера хворіли. Через це Зеліґ був у поганому гуморі; незважаючи на свою солідну комплекцію, він боявся дивитися на кров. Крім того, страждав курячою сліпотою і вночі майже нічого не бачив. Він так нервувався через це все, що не помітив краю могили та злетів униз. Тьяден розреготався й приглушеним голосом крикнув:

— Засипати його, засипати!

Сталося так, що саме Козоле працював на цьому місці. Зеліґ гепнувся йому просто на голову. Це був вантаж приблизно в один центнер. Фердинанд сильно матюкався. Упізнавши фельдфебеля, він, як досвідчений фронтовик, дозволив собі не прикусити язика: як-не-як, уже ішов тисяча дев’ятсот вісімнадцятий. Фельдфебель піднявся і, впізнавши Козоле, свого давнього ворога, розлютився ще більше і з криком накинувся на нього. Фердинанд у боргу не залишився. Бетке, який працював тут же, спробував їх розборонити. Але фельдфебель плювався від люті, а Козоле, відчуваючи себе невинно постраждалим, не давав йому спуску. На допомогу Козоле в яму стрибнув Віллі. Страшний рев долинав із глибини могили.

— Спокійно! — вимовив раптом чийсь голос. І хоча голос був дуже тихий, шум миттєво припинився. Зеліґ із сопінням почав дертися з могили. Весь білий від вапняного пилу, він був схожий на товстощокого херувима, облитого цукровою глазур’ю. Козоле і Бетке теж піднялися нагору.

Біля могили, спираючись на палицю, стояв Людвіґ Бреєр. До цього він, укритий двома шинелями, лежав близько бліндажа: саме цими днями в нього був перший важкий напад дизентерії.

— Що тут у вас? — запитав він. Троє почали навперебій пояснювати. Але Людвіґ лише втомлено відмахнувся: — А, не має значення.

Фельдфебель стверджував, що Козоле штовхнув його в груди. Козоле знову скипів.

— Спокійно! — повторив Людвіґ.

Запала мовчанка.

— Ти всі розпізнавальні знаки зібрав, Альберте? — запитав він.

— Усі, — відповів Троске й додав упівголоса, щоб Козоле його не чув: — І Шрьодер там.

Десь хвилину вони дивилися один на одного. Потім Людвіґ сказав:

— Отже, він не потрапив у полон. Де він лежить?

Альберт повів його вздовж ряду. Ми з Брьоґером ішли за ними, адже Шрьодер був нашим шкільним товаришем. Троске зупинився перед одним із трупів. Голова вбитого була прикрита мішком. Бреєр нахилився. Альберт намагався стримати його.

— Не треба відкривати, Людвіґу! — попросив він.

Бреєр обернувся.

— Треба, Альберте, — спокійно сказав він, — треба.

Верхню половину тіла неможливо було впізнати. Воно було

сплющене, як у камбали. Обличчя — немов обстругана дошка; на місці рота — чорний перекошений отвір із оголеним оскалом зубів. Бреєр мовчки опустив мішок.

— А він знає? — запитав Людвіґ, кивнувши в бік Козоле.

Альберт заперечно хитнув головою.

— Треба постаратися, щоб Зеліґ забрався звідси, інакше буде біда, — сказав він.

Шрьодер дружив із Козоле. Ми, правда, цієї дружби не розуміли, тому що Шрьодер був занадто ніжним і кволим — ще справжня дитина, цілковита протилежність Козоле, але Козоле оберігав його, як мати.

Позаду нас хтось засопів. Виявилося, що Зеліґ весь час ішов за нами й тепер, витріщивши очі, стояв поруч.

— Такого я ще не бачив, — бурмотів він, затинаючись. — Як же це сталося?

Ніхто не відповів. Шрьодер ще тиждень тому мав отримати відпустку, але Зеліґ зробив усе, щоб завадити цьому. Він ненавидів і Шрьодера, і Козоле. І ось Шрьодер убитий.

Ми пішли геть: ми не могли бачити Зеліґа цієї хвилини. Людвіґ знову заліз під свої шинелі. Залишився тільки Альберт.

Зеліґ втупився в тіло Шрьодера. З-за хмар з’явився місяць і освітив труп. Подавшись уперед усім своїм жирним корпусом, фельдфебель дивився на землисті обличчя, на яких застиг невловимий вираз німого жаху, але, здавалося, ця німота кричить.

Альберт сказав холодно:

— Прочитайте молитву й чимшвидше йдіть геть. Так буде найкраще.

Фельдфебель витер чоло.

— Не можу, — пробелькотів він.

Жах охопив його. Ми знали, що це таке. Можна було тижнями не відчувати ні найменшого страху, і раптом абсолютно несподівано страх хапав людину за горло. Позеленілий Зеліґ, похитуючись, пішов геть.

— Він, видно, думав, що тут перекидаються цукерками, — сухо промовив Тьяден.

Дощ полив сильніше, і ми почали втрачати терпіння. Зеліґ не повертався. Нарешті ми витягли Людвіґа Бреєра з-під його шинелей. Тихим голосом він прочитав «Отче наш».

Ми подавали мерців до могили. Вайль допомагав піднімати їх. Я бачив, як він тремтів.

— За вас помстяться, помстяться знову та знову, — шепотів він майже беззвучно.

Я подивився на нього з подивом.

— Що з тобою? — запитав я його. — Це ж не перші, кого ти ховаєш. Так тобі