Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Він замовк.

Коли ми поклали перші ряди, Юпп та Валентин притягли в плащ-наметі ще когось.

— Цей ще живий, — сказав Юпп і відкрив обличчя пораненого.

Козоле глянув на нього.

— Довго не протягне, — визначив він. — Почекаємо, поки відійде.

Людина на плащ-наметі переривчасто дихала. При кожному зітханні по підборіддю стікала кров.

— Може, віднести його? — запитав Юпп.

— Тоді він відразу ж помре, — сказав Альберт, показуючи на кров.

Ми поклали пораненого осторонь. Макс Вайль залишився при ньому, а ми знову взялися за роботу. Тепер мені допомагав Валентин. Ми опустили Глазера.

— Ох, бідолаха, у нього ж дружина, — бурмотів Валентин.

— Обережніше: наступний Шрьодер! — крикнув Юпп, опускаючи плащ-намет.

— Тихо! — цитьнув на нього Брьоґер.

Козоле ще тримав труп у руках.

— Хто? — перепитав він.

— Шрьодер, — повторив Юпп, вважаючи, що Фердинанд уже все знає.

— Що ти мелеш, дурню? Шрьодер у полоні! — розізлився Козоле.

— Це правда, Фердинанде, — підтвердив Альберт Трос-ке, який стояв поруч.

Ми затамували подих. Не кажучи ні слова, Козоле повернув нам Шрьодера наверх і сам виліз за ним. Кишеньковим ліхтарем він освітив тіло. Низько нахилившись над рештками обличчя, він шукав знайомі риси.

— Слава Богу, що фельдфебель забрався геть, — шепнув Карл.

Ми застигли в очікуванні. Козоле випростався.

— Лопату! — коротко кинув він.

Я подав йому лопату. Ми чекали нападу, чекали вбивства. Але Козоле почав копати. Він рив для Шрьодера окрему могилу й нікого не підпускав до неї. Потім сам опустив у неї тіло. Про Зе-ліґа він у ту хвилину не думав: надто великим було його горе.

На світанку обидві могили були готові. Тим часом помер поранений, і ми поклали його поруч із іншими. Утрамбувавши землю, поставили хрести. Козоле взяв один хрест для могили Шрьодера, написав чорнильним олівцем на ньому ім’я покійного й надів на хрест шолом.

Підійшов Людвіґ. Ми оголили голови. Він вдруге прочитав «Отче наш». Альберт, блідий, стояв поруч із ним. Альберт зі Шрьодером сиділи в школі за однією партою. Але найгірше з усіх виглядав Козоле: обличчя його абсолютно посіріло й витягнулося. Він не зронив ані слова.

Ми постояли ще трохи. Дощ усе лив. Нам принесли каву. Ми сіли й почали їсти.

Вранці з сусіднього окопу раптом виповз Зеліґ. Ми вважали, що він давно кудись заховався. Від нього здалеку тхнуло ромом. Тільки тепер він зібрався до могили. Побачивши його, Козоле закричав. На щастя, Віллі опинився неподалік. Він кинувся до Фердинанда й обома руками обхопив його. Але цього було недостатньо, і нам довелося вчотирьох щосили тримати Фердинанда, готового вирватися і задушити фельдфебеля. Цілу годину ми боролися з Козоле, поки, нарешті, він не схаменувся, зрозумівши, що зробив би собі тільки гірше, піддавшись пориву. Та він присягнувся над могилою Шрьодера, що рано чи пізно поквитається із Зеліґом.

І ось Зеліґ стоїть за стійкою, а Козоле сидить на відстані п’яти метрів від нього, і обидва вже більше не солдати.

Знову заграв оркестріон, втретє гримить марш із «Веселої вдови».

— Господарю, давай ще по чарці горілки всім! — кричить Тьяден, і його свинячі оченята світяться.

— Зараз, — відгукується Зеліґ і подає нам горілку. — Ваше здоров’я, друзі!

Козоле поглядає на нього з-під насуплених брів.

— Ти нам не друг! — кидає він.

Зеліґ запихає пляшку під пахву.

— Ну що ж, ні — то ні, — відповідає він і повертається до себе за стійку.

Валентин залпом перекидає чарку.

— Пий, Фердинанде! Це єдине достойне заняття! — каже він.

Віллі замовляє ще по одній. Тьяден уже наполовину п’яний.

— Ну що, Зеліґу, старий ротний павуче, тепер ти вже не зможеш засадити нас у каталажку! — кричить він. — Випий із нами. — І він плескає свого колишнього начальника по плечу, та так, що той мало не захлинається горілкою. Рік тому Тьяден потрапив би за таке під військово-польовий суд або в божевільню.

Похитуючи головою, Козоле переводить погляд від стійки до своєї чарки і знову до стійки, на товстого послужливого чоловіка біля пивних кранів.

— Послухай, Ернсте, я його не впізнаю. Це якийсь зовсім інший чоловік, — каже він мені.

Мені теж так здається. Я теж не впізнаю його. У моєму уявленні він так зрісся з військовою формою і своїм неодмінним записником, що я насилу міг би уявити його собі в сорочці, а тим паче господарем шинку. Тепер він п’є з нами за компанію і дозволяє Тьядену, на якого він на фронті звертав уваги не більше, ніж на вошу, плескати себе по плечу та звертатися на «ти». Як змінився світ!

Віллі штовхає в бік Козоле, підбадьорюючи:

— Ну?

— Чесне слово, Віллі, не знаю, — знічено відповідає той, — дати йому в рило чи ні? Мені якось все по-іншому уявлялося. Ти подивися тільки, як він нам догоджає, цей глист! Тут всяку охоту втратиш.

А Тьяден все замовляє і замовляє. Йому дає величезне задоволення ганяти своє колишнє начальство від стійки до столика й назад.

о

Зеліґ уже теж чимало випив. Його схоже на бульдога обличчя почервоніло, частково від алкоголю, частково від радості за жваву торгівлю.

— Давайте знову дружити, — пропонує він, — ставлю пляшку довоєнного рому.

— Пляшку чого? — питає Козоле і випрямляється.

— Рому. У мене в шафі ще збереглася одна така пляшечка, — спокійнісінько каже Зеліґ і йде по ром. Козоле дивиться йому вслід із таким виглядом, ніби йому дали обухом по голові.

— Знаєш, Фердинанде, він, здається, все забув, інакше не став би так ризикувати, — каже Віллі.

Зеліґ повертається і наповнює чарки. Козоле сичить йому в обличчя:

— А пам’ятаєш, як ти цмулив ром із переляку? Тобі б у морзі нічним сторожем працювати!

Зеліґ примирливо махає рукою.

— Усе це травою поросло, — говорить він. — Ніби ніколи й не було.

Фердинанд знову замовкає. Якби Зеліґ відповів різко, неминуче вибухнув би скандал. Але ця незвична податливість збиває Козоле з пантелику й він втрачає рішучість.

Тьяден роздуває ніздрі, та й ми всі з насолодою принюхуємося: ром непоганий.

Козоле перекидає свою чарку на стіл:

— Не потрібні мені твої частування.

— От дурень, — кричить Тьяден, — краще б мені віддав! — пальцями він намагається врятувати все, що ще можна врятувати. Результат нікчемний.

Шинок поступово порожніє.

— Все, — каже Зеліґ, опускаючи жалюзі.

Ми встаємо.

— Ну що, Фердинанде? — питаю я.

Козоле мотає головою. Він усе ще вагається. Ні, цей кельнер — не справжній Зеліґ.

Господар відчиняє нам двері:

— Моє шанування, панове! Добраніч! Гарних снів!

— Панове! — підсміюється Тьяден. — Раніше він говорив: «Свині».

Козоле вже переступив поріг, але, випадково глянувши вниз, бачить ноги Зеліґа, ще взуті в давно знайомі нам гамаші. Штани на