Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Одним рухом Фердинанд обертається. Зеліґ відстрибує. Козоле стрибає слідом за ним.

— Послухай-но, ти пам’ятаєш Шрьодера? — кричить він. — Шрьодера, Шрьодера! Знайоме тобі це ім’я, собако? Ось тобі за Шрьодера! Привіт із братської могили!

Він б’є Зеліґа. Той хитається, але втримується на ногах і, відскочивши за стійку, хапає дерев’яний молоток. Він б’є ним Козоле по плечу та в обличчя. Але Козоле так розізлився, що не ухиляється від ударів. Схопивши Зеліґа за комір, він так товче його головою об стійку, що навкруги тільки дзвенить, і відкриває всі крани до одного.

— На, пий, ромова бочко! Вдавись, захлебнися у своєму п’яному болоті.

Пиво тече Зеліґові за комір, ллється за сорочку, в штани, які незабаром здуваються, наче повітряна куля. Зеліґ кричить від люті — таке пиво тепер важко роздобути. Йому вдається дотягнутися до полиці зверху та вхопити склянку. Цією склянкою він б’є Козоле знизу в підборіддя.

— Неправильний хід, — заявляє Віллі. Він стоїть біля дверей і з цікавістю стежить за бійкою. — Треба було вдарити його головою, а потім стукнути під коліна.

Ніхто з нас не втручається. Це справа одного Козоле. Навіть якби його побили до напівсмерті, нам не можна допомагати йому. Ми тут тільки для того, щоб утримати тих, кому заманулося б стати на бік Зеліґа. Але охочих немає, бо Тьяден у двох словах розтлумачив усім, у чому справа.

Обличчя Фердинанда в крові, він звіріє і швидко розправляється з Зеліґом. Ударом в груди збиває його з ніг, перекочується через нього та стукає головою об підлогу.

Після цього ми йдемо. Ліна, бліда як полотно, стоїть біля свого господаря, з горла якого виривається хрип.

— Найкраще негайно відвезти його в лікарню, — радить Віллі на прощання. — Тижнів два-три, і все буде в порядку. Здоровий, не розсиплеться!

На вулиці Козоле полегшено зітхає і посміхається, як дитина, — нарешті йому вдалося помститися за Шрьодера!

— Це було добре, — каже він, обтираючи з обличчя кров і потискуючи всім нам руки. — Ну, а тепер біжу до дружини, а то вона ще подумає, ніби я вплутався у справжню бійку.

Біля площі Ринок ми прощаємося. Юпп та Валентин вирушають у казарму. їхні чоботи гучно стукають по залитій місячним світлом бруківці.

— Я б із задоволенням пішов із ними, — каже раптом Альберт.

— Розумію тебе, — каже Віллі; він, мабуть, не забув ще історії з півнем. — Люди тут стали якісь дріб’язкові, правда?

Я киваю.

— А нам, здається, скоро знову доведеться сісти на шкільну лаву, — кажу я.

Ми зупиняємось і регочемо. Тьяден аж тримається за боки. З реготом наздоганяємо Валентина та Юппа.

Віллі чухає потилицю:

— Думаєте, нам там зрадіють? З нами тепер не так-то легко мати справу.

— Звичайно, ми всім подобалися значно більше, коли були героями та десь там, далеко-далеко, — говорить Карл.

— Мені страшенно цікаво, у що виллється ця комедія, — каже Віллі.

— Такі, як ми тепер, пройшли вогонь і воду.

Він піднімає ногу: лунає оглушливий тріск.

— Гази в радіусі тридцяти з половиною кілометрів, — констатує він із задоволенням.

IV

Коли розформовували роту, зброю нам залишили. Наказано було здати її за місцем проживання. І ось ми з’явилися в казарму здавати наші гвинтівки. Одночасно ми отримуємо розрахунок: по п’ятдесят марок за звільнення і по п’ятнадцять добових на людину. Крім того, нам повинні видати шинель, пару взуття, білизну, гімнастерку й штани.

Отримувати барахло треба під самим дахом. Піднімаємося. Каптенармус недбалим жестом пропонує нам:

— Вибирайте собі щось!

Швидко обійшовши приміщення, Віллі побіжно оглядає порозвішуваний одяг.

— Послухай-но, — говорить він каптенармусові батьківським тоном, — дуритимеш новобранців. Це барахло з часів Ноєвого ковчега. Покажи щось новіше!

— У мене немає, — огризається інтендантський холуй.

— Так, — каже Віллі, не зводячи з нього очей, і повільно витягає з кишені алюмінієвий портсигар. — Куриш?

Каптенармус трясе лисою головою.

— Може, жуєш? — Віллі опускає руку в кишеню куртки.

— Ні.

— Ну, гаразд. Але горілку хоч п’єш? — Віллі обмацує горбик у себе на грудях. Він усе передбачив.

— Теж ні! — флегматично відповідає інтендантський щур.

— Тоді мені нічого іншого не залишається, як дати тобі кілька разів у морду, — дружньо заявляє Віллі. — Май на увазі, що без новенької уніформи ми звідси не вийдемо.

На щастя, з’являється Юпп. Як солдатський депутат, він тепер велике цабе. Юпп підморгує каптенармусові:

— Це земляки, Генріху. Свої хлопці, одне слово — піхота. Покажи-но їм салон!

Каптенармус повеселішав:

— Чого ж ви відразу не сказали?

Ми йдемо за ним до іншого приміщення. Там розвішані по стінах нові мундири й шинелі. Миттю скидаємо з себе зношене ганчір’я та одягаємо все нове. Віллі заявляє, що йому необхідні дві шинелі, бо солдатчина довела його до недокрів’я. Каптенармус вагається, але Юпп бере його під руку і, відвівши убік, заводить розмову про суми, що призначаються на постачання.

Каптенармус заспокоюється. Крізь пальці дивиться він на Віллі та Тьядена, які також суттєво погладшали.

— Ну, гаразд, — бурчить він. — Мені-бо що? Деякі й зовсім не беруть форму: у них грошей скільки завгодно. Головне, щоб у мене в документах усе сходилося.

Ми розписуємося, що отримали все належне.

— Ти, здається, щось говорив про куриво? — звертається каптенармус до Віллі.

Віллі, оторопівши, витягує портсигар.

— І про жувальний тютюн? — продовжує той.

Віллі лізе в кишеню куртки.

— Але горілку ж не п’єш? — перепитує він.

— Чому ж? П’ю, — незворушно відповідає каптенармус. — Мені навіть лікарі прописали. Я, бачиш, теж слабую на недокрів’я. Залиши свою пляшечку.

— Одну хвилинку, зараз. — Віллі робить здоровенний ковток, щоб врятувати хоч щось. Потім вручає здивованій інтендантській блосі пляшку, яка щойно була повною. Тепер у ній залишилося менше половини.

Юпп проводжає нас до воріт казарми.

— А знаєте, хлопці, хто приїхав? — питає він. — Макс Вайль! Тепер він у раді солдатських депутатів!

— Найбільш відповідне для нього заняття, — каже Козо-ле. — Теплі тут у вас місця, правда?

— Та як тобі сказати, — відповідає Юпп. — Наразі ми з Валентином влаштовані. Між іншим, якщо вам щось знадобиться, безкоштовні проїзні квитки чи щось таке, приходьте. Я можу влаштувати.

— До речі, дай мені квиток, — прошу я. — Тоді я днями з’їжджу до Адольфа.

Він витягує книжку з бланками й відриває аркуш:

— Заповни сам. Поїдеш, ясна річ, другим класом.

— Так точно!

На вулиці Віллі розстібає шинель. Під нею — друга.

— Краще хай буде мені, ніж якомусь спекулянту, — добродушно говорить він. — Хіба за півдесятка уламків, які в мені сидять, я не маю права на зайву шинель?