Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

— Ну, а ще що ти збираєшся робити? — питаю я.

— Шукати роботу, — коротко відповідає він. — Адже я, братику мій, одружений. Тепер тільки й знай, що добувай гроші.

З боку Марийської церкви раптом затріщали постріли. Ми насторожує мося.

— Армійські револьвери і гвинтівка зразка дев’яносто восьмого року, — оголошує Віллі тоном знавця. — Якщо не помиляюся, револьверів два.

— Щоб там не трапилося, — сміється Тьяден, розмахуючи отриманими черевиками, — у порівнянні з Фландрією — це мирне щебетання пташок.

Віллі зупиняється перед магазином чоловічого одягу. У вітрині виставлено костюм із паперового матеріалу навпіл із кропив’яним волокном. Але Віллі цікавиться не костюмом. Він як зачарований дивиться на вицвілі модні картинки, розкладені за костюмом. Захоплено вказує він на зображення елегантного пана з гострою борідкою, приреченого на вічну бесіду з мисливцем.

— А знаєте, хлопці, що це таке?

— Рушниця, — каже Козоле, дивлячись на мисливця.

— Дурень, — нетерпляче обриває його Віллі, — бачиш фрак? Розумієш, це хвіст, як у ластівки? Наймодніший зараз крій! І знаєте, що мені спало на думку? Я віддам цю шинель перешити на ось таку штуку. Розпороти, пофарбувати в чорний колір, перешити, викинути хлястики, словом — шик!

Щомиті він дедалі більше захоплюється своєю ідеєю. Але Карл охолоджує його запал.

— А штани в смужку в тебе є? — питає він.

Віллі спантеличений. Але тільки на мить.

— Поцуплю у свого старого з шафи, — вирішує він. — А на додачу ще його білий весільний жилет, і тоді подивимося, що ви скажете про красеня Віллі! — він обводить усіх нас по черзі сяючими від захоплення очима. — Ех, заживемо ми тепер, хлопці!

Удома я віддаю матері половину отриманих у казармі грошей.

— Людвіґ Бреєр прийшов, він чекає у твоїй кімнаті, — каже мати.

— Він, виявляється, лейтенант, — батько здивований.

— Так, — відповідаю я. — А ти хіба не знав?

Людвіґ сьогодні виглядає значно краще. Його дизентерія проходить. Він посміхається мені:

— Я хотів узяти в тебе кілька книг, Ернсте.

— Будь ласка! Вибирай будь-яку, — кажу я.

— А тобі вони хіба не потрібні?

Я заперечно хитаю головою:

— Поки що ні. Учора я спробував читати. Але, знаєш, почуваюся якось дивно — не можу як слід зосередитися: після двох-трьох сторінок починаю думати про щось інше. У голові ніби щільний туман. Ти що хочеш? Белетристику?

— Ні, — каже Людвіґ.

Він вибирає кілька книг. Я переглядаю назви.

— Що це ти, Людвіґу, такі важкі речі береш? — питаю я. — Навіщо тобі це?

Він ніяково посміхається і якось несміливо каже:

— На фронті, Ернсте, я багато думав, але ніяк не міг додуматися до суті речей. А тепер, коли війна позаду, мені хочеться дізнатися силу-силенну всякої всячини: чому це могло статися і як відбуваються з людьми такі штуки. Тут багато питань. І в самих собі треба розібратися. Адже раніше ми думали про життя зовсім по-іншому. Багато, багато хотілося б знати, Ернсте.

Показуючи на відібрані ним книги, я питаю:

— І ти сподіваєшся тут знайти відповідь?

— Спробую. Я тепер читаю з ранку до ночі.

Аюдвіґ сидить у мене недовго. Після того, як він іде геть, я замислююся. Що я зробив за весь цей час? Присоромлений, відкриваю першу-ліпшу книгу. Але незабаром рука з книгою опускається і я спрямовую у вікно нерухомий погляд. Так я можу сидіти годинами, дивлячись у порожнечу. Раніше такого зі мною не траплялося. Я завжди знав, що мені потрібно робити.

Заходить мати.

— Ернсте, ти ж підеш сьогодні ввечері до дядька Карла? — питає вона.

— Піду. Гаразд! — відповідаю я, трохи роздратований.

— Він нерідко посилав нам продукти, — обережно каже вона.

Я киваю. Там, за вікнами, сутеніє. У гілках каштана залягли

блакитні тіні. Я повертаю голову.

— Ви часто ходили влітку до тополиної алеї, мамо? — жваво питаю я. — Там, мабуть, добре.

— Ні, Ернсте, за весь рік жодного разу не зібралися.

— Чому ж, мамо? — дивуюся я. — Адже раніше ви щонеділі туди їздили.

— Ми, Ернсте, взагалі більше не гуляли, — тихо каже вона. — Після прогулянок дуже хочеться їсти, а не було чого.

— Он воно як, — кажу я. — А в дядька Карла всього було вдосталь, так?

— Він нам іноді дещо посилав, Ернсте.

Мені раптом стає сумно.

— Навіщо все це було потрібно, мамо? — кажу я.

Вона мовчки гладить мене по руці:

— Для чогось, Ернсте, було потрібно. Господь Бог має знати.

Дядько Карл — наш багатий родич. У нього є власна вілла, і під час війни він служив у військовому казначействі.

Вовк супроводжує мене. Я змушений залишити його на вулиці: тітка не любить собак. Дзвоню.

Двері відчиняє елегантний чоловік у фраку. Розгублено вклоняюся. Лише потім мені спадає на думку, що це, певно, лакей. Про такі речі я за час солдатчини зовсім забув.

Людина у фраку міряє мене поглядом з ніг до голови, наче він щонайменше підполковник у цивільному. Я посміхаюся, але моя посмішка залишається без відповіді. Коли я стягую з себе шинель, він піднімає руку, немов збираючись мені допомогти.

— Не варто, — кажу я, намагаючись завоювати його симпатію, і сам вішаю свою шинель на вішалку, — я сам впораюся. Я все ж таки старий вояка!

Але він мовчки, із зарозумілим виразом обличчя, знімає мою шинель і перевішує її на інший гачок. «Холуй», — думаю я і проходжу далі.

Брязкаючи шпорами, назустріч мені виходить дядько Карл. Він вітає мене з поважним виглядом, адже я лише солдат. Я з подивом оглядаю його блискучу парадну форму.

— Хіба у вас сьогодні печеня з конини? — намагаюся пожартувати я.

— А в чому справа? — здивовано питає дядько Карл.

— Бо ти у шпорах виходиш до обіду, — відповідаю я, сміючись.

Він кидає на мене сердитий погляд. Мимоволі я, здається, зачепив його хворе місце. Ці тилові жеребці часто мають непомірну пристрасть до шпор і шабель.

Я не встигаю пояснити, що не хотів його образити, бо назустріч випливає моя тітка в шовковій сукні. Вона все така ж пласка, як і колись, справжня прасувальна дошка, а її маленькі чорні оченята так само блищать, ніби начищені мідні ґудзики. Вона виливає на мене бурхливий словесний потік, а сама при цьому уважно водить очима по боках.

Я трохи збентежений. Занадто багато народу, занадто багато дам, і головне — занадто багато світла. На фронті в нас у кращому випадку горіла гасова лампочка. А ці люстри — вони невблаганні,