Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

Озброєний хлоп підійшов до Г’ю та дістав з-під уніформи п’ять пляшок житнього віскі. Він промовив м’яким тяглим голосом мешканця південних штатів:

— Що ж, пане машиніст, ви знали, що сьогодні керуватимете загадковим потягом?

Г’ю похитав головою:

— Ну, так і є! Принаймні в Алабамі, де я сів, його називали саме так. — Г’ю попросив, щоб хлоп дістав з кишені список, і зиркнув на нього. — Дві труни треба вивантажити в Гоултоні. Потім одну в Пасадемкізі, дві в Бенгорі, одну в Деррі, одну в Ладлоу і так далі. Відчуваю себе грьобаним молочником. Хочеш випити?

Г’ю тоді відхилив пропоновання напитися на землях Бенгора та Арустука, бо місцеве начальство було трохи упереджене щодо машиністів, від яких тхне перегаром. А пак той хлоп із похоронного бюро не мав ніц проти Г’ю, а Г’ю аж ніяк не був проти випити з ним, вони домовилися зробити се згодом.

Тож вони так і працювали си, вивантажували сі вкриті прапорами труни майже на кожнів станції. І скрізь, до самого Бостона, їх стрічали стогін та рев родичів загиблих. Скрізь, крім Ладлоу… В Ладлоу Г’ю стрівся з поглядом Білла Бетермана. Той, за його словами, здавалося, помер уже дуже давно, а душа просто чекала, коли тіло зісмердиться. Коли це турне скінчилося, Г’ю взяв жовніра за барки і вони пройшлися по всіх місцевих наливайках — їх було з п’ятнадцять-двадцять. Г’ю ще геть ніколи в житті так не упивався, він пішов до шльондр, чого також ніц ніколи не робив, а коли прокинувся, то весь аж кишів злими, кусючими мандавошками. Він сказав, що коли оте от загадковий потяг, то більше ні єдних загадкових потягів він водити не хоче.

Тіло Тіммі привезли в грінспанське похоронне бюро, що на Ферн-стрит, — воно стояло через дорогу від того місця, де тепера «Нова пральня Франкліна», — і за пару днов поховали на цвинтарі з усіма військовими почестями.

Скажу тобі таке, Луїсе: міш-шіш Бетерман померла за десять років до того, коли намагалася породити на світ друге дитя, і це дуже стосується того, що вдіяло си згодом. Друга дитинов мала би трохи полегшити біль від утрати, як ся гадаєш? Друга дитинов нагадала б Біллу, що, окрім болю, є ще інші почуття, та помогла б йому пройти крізь се. Стосовно цього я маю тебе за щасливця. Я мав на думці, ти маєш си ще єдну дитинов. Маєш дружинов та доню. Вони обидві здорові та живі.

Як вірити листу, що отримав Білл від лейтенанта взводу, де служив Тіммі, хлопця встрелили на дорозі до Рима 15 липня 1943 року. Корабель доставив його тіло додому за два дні, і до Лаймстоуна воно прибуло 19-го числа. Його повантажили на містичний потяг Г’ю Гербера наступного дня. Більшість солдатів, які гинули в Європі, були поховані тамтечки, ба ті, хто вертався додому на загадковому потязі, були особливими — Тіммі загинув, атакуючи кулеметне гніздо, і посмертно отримав за се Срібну Зірку[127].

Тіммі поховали, не скажу напевно, але, здається, 22 липня. А за чтири чи п’ять днів Марджорін Вошбур, яка в тіє днини була листоношов, помітила Тіммі, що гуляв си вулицею в напрямку платних стаєнь Йорка. Ну, Марджі миттю змилася з дороги, та мона допетрати чому. Вона вернулася на пошту, кинула си на стіл Джорджа Андерсона мішок з недоставленими листами та заявила, що вона си йде додому, їй тре’ зараз же лягти в ліжко.

— Марджі, тобі зле? — спитав Джордж. — Ти біла, мов крило чайки.

— Я щойно вчула найбільшого страху в моєму житті, та не х’чу говорити про се. Коли я втраплю на небеса та Ісус спросить мене розказати про се, тоді я, мо’, й розтулю рота. Але не вірю в се, — і вона пішла геть.

Усі знали, що Тіммі вмер, у «Бенгор Дейлі Ньюз» опублікували некролог, а за тиждень до того в «Елсворт Американ» з’явилась його світлина. Півміста було на його похороні. А тут Марджі вгледіла його. Вгледіла, як він гуляє, як, хитаючись, бреде вгору вулицею. Вона врешті розказала старому Джорджу Андерсону, що саме бачила. Але то було по тому за двадцять років, і вона тоді вже була при смерті, і Джордж говорив, що вона хтіла комусь про се розповісти. Він сказав, що здавало си, ніби це переслідувало її.

Він був блідий, згадувала вона, вбраний у цупкі робочі штані та зоцвілу фланелеву мисливську сорочку, хоча термометр тої днини вказував більше дев’яноста градусів у тіні. Марджі казала, що волосся в него стирчало в усі боки, так неначе він з місяць не брався до гребінця. Очі нагадували си родзинки в тісті. «Я виділа того дня привида, Джордже. Се мене так налякало. Я ніц не думала, що побачу щось такеє, але побачила».

Що ж, коли направду, то зовсім скоро й інші люди побачили Тіммі. Міш-шіш Стратон — ми прозивали її «міш-шіш», але всі знали, що вона або солом’яна вдова, або самітня, або розлучена; мешкала в маленькім будиночку на Педерсен-роуд, що перетинає Генкок-роуд, вона мала багацько джазових платівок і рада була погуляти з тобов, як ти мав у кишені десятку, яку було не так тяжко дістати в ті дні. Вона вгледіла його на своїй веранді. За її словами, він пройшов прям до рогу вулиці та спинився там.

— Він просто стояв там, руки його звисали обабіч него, голова нахилена трохи вперед, він рухав си підборіддя, як боксер, що готовий встелитися на ринзі після нокдауну.

Бідолашна казала, що серце в неї калатало мов скажене, а сама вона не могла ворухнутися, така була настрашана. Тіммі тоді повернувся до неї, і він скидався на п’яничку, який силується розвернутися. Одна нога ковзнула вбік, інша назад, він заледве не впав. Хлопчина зиркнув на неї, і, як вона казала, руки їй вмить заслабли, вона свій кошик з білизною впустила, одяг вивалився на землю та знову став ні на що не годним.

Вона казала, що очі у Біллі були… мертвими і каламутними, як скляні кульки, Луїсе. Але він ними видів… дивився на неї… і щирився… і, — хлипала вона, — говорив до неї. Спитався, чи має си вона ще тіє платівки, бо він би був не від того, щоб погоцати з нею. Можна навіть цієї ночі. Тоді міш-шіш Стратон збігла в дім, і відмовляла си