Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

— Пані завідувачка дозволить?.. Це і є подружжя Мрочеків, про яких щойно йшлося. А це доктор Ясінська.

Спокійно витримав погляд завідувачки. Зрештою, він був такий миттєвий, що ніхто сторонній і не міг би вгадати його значення.

— Дуже приємно з вами познайомитися… — сказала, подаючи руку Галині. — Вірніш, було б значно приємніше, якби не ці сумні обставини, за яких вас зустріла. Прийміть моє співчуття, докторе. Ваш дядько був… був… — ще одна невловима пауза. Доктор Ясінська не належала до людей, що навчились приховувати свої справжні почуття, — був людиною всіма шанованою, і смерть його, безсумнівно, втрата, так, безсумнівно…

— Спасибі вам… — відказав Мрочек.

Запала хвиля напруженої мовчанки.

— Я чула від пана Гольдштейна, що ви маєте намір оселитися в нас. Якщо це правда, я дуже хотіла б, щоб ви обоє зайшли до нас у лікарню на розмову. Умови, за яких ми тут працюємо, звісно, різняться від варшавських, але хворі в усьому світі схожі, хіба ні? До того ж маю іще одну справу особистого характеру, — повела далі дещо іншим тоном, — котру хотіла б з вами вирішити. Не думала про неї спеціально, але, як то кажуть, обставини часто породжують рішення. Якщо маєте час, то навіть зараз… Я тут з машиною і…

— Я також зі своїм авто. Дуже вдячні вам за запрошення.

— Тоді я їду першою, а ви, будь ласка, їдьте за мною. До побачення, пане Гольдштейн.

Старий вдячно усміхнувся:

— До побачення, пані Ясінська.

Скориставшись із того, що Ясінська відвернулася, він підморгнув багатозначно до молодого подружжя, а потім мовчки рушив назад, до місця вічного спочинку судді Мрочека. Прийшовши туди, став у ногах могили й заплющив очі. Тривало так якусь мить, бо раптом здригнувся.

— Тяжко назавжди розлучатися з давнім другом…

— Тяжко… — тихо відповів Гольдштейн. Оглянувся. Капітан Желеховський стояв поруч, вдивляючись у табличку з прізвищем небіжчика.

— Здається, ви ніколи не розлучалися, правда?

— В усякому разі, рідко… — старий нотаріус зітхнув. — Працювали в одному будинку, жили на одній вулиці. Обидва були самотніми. А ви знаєте, капітане, що то таке… І майже ровесниками були. Він же був для мене єдиним другом, якого я будь-коли мав на землі. Ви сказали: «назавжди». Але чи назавжди?.. — Замовк, а потім похитав головою в такт якимсь власним думкам. — І мені вже не так багато часу залишилося. Незабаром стрінемось. Хоч я вірив в іншого бога, ніж він, — кивнув на могилу, — але, гадаю, на тім світі це не має великого значення. Там важливіше, чи жила людина так, як повинна жити, чи ні. Це був хороший чоловік. Мало хто знав, який хороший… Найсправедливіший… А ми натерпілися…

— Це вірно… — Желеховський трохи підняв кашкета, щоб витерти чоло. — На щастя, все те минулося вже давно.

— Але пам'ять про добро і зло живе довше, ніж свідки. — Гольдштейн нагнувся і поправив якийсь вінок. — Я один з тих, хто залишився після найбільшого злочину в історії. Та коли помруть усі, хто бачив все це на власні очі, пам'ять не загине. Ще тисячі літ люди пам'ятатимуть…

Замовкли обидва. Потім Желеховський спитав:

— Ви бачилися щодня, правда? Останніми тижнями також?

— Ну, звичайно.

Старий нотаріус звів на нього очі. Але зараз капітан дивився поперед себе на двох пташок, що весело покручували хвостиками, вмостившись на сусідньому хресті.

— Звичайно. А чого ви про цё питаєте?

— Просто спало на думку, — сказав байдуже. — Задумався над тим, чи… чи не бачили ви його перед смертю якимсь знервованим, чи що? Або чи не запримітили чогось незвичайного в його поведінці?

— Не розумію вас.

— Не йдеться про щось виняткове. Може, наприклад, він розказував щось, чого не говорив ніколи.

— Ні, — подумавши, заперечливо хитнув головою Гольдштейн. — Трохи дивує мене ваше запитання, пане капітан. Як же міг він казати щось незвичне або поводитися інакше, ніж завжди, коли не знав, що втопиться? Ви вірите в передчуття? А може, я не так вас зрозумів?

Він відвернувся й повільно пішов по алейці.

— Чи вірю я в передчуття? Можна сказати, що ні. Але що б то був з мене за офіцер міліції, якби я не мав передчуття? — розсміявся неголосно комендант. — У кожного є передчуття, або назвімо це інакше: кожен відчуває неспокій особливого характеру, часом стосовно подій, котрі не можуть викликати ніякого неспокою, настільки прості і ясні вони. І коли такий безпричинний неспокій виявляється якоюсь мірою пророчим, а справа набирає повороту, підказаного нам нашою уявою, ми говоримо тоді, що мали «передчуття». Але ви не відповіли ще на моє запитання.

— Ваше запитання?

— Еге ж, про те, чи не помітили ви чогось небуденного в поведінці судді перед тим нещасним випадком.

— Ну як би вам відповісти? Був нормальним. Може, трохи схвильований майбутнім приїздом племінника. Хотів, щоб той приїхав сюди й залишився з ним назавжди.

— Я чув, що вони мало спілкувалися?

— Так. Станіслав посварився колись із своїм братом, батьком того молодого лікаря. Розказував мені про це… Либонь, не тільки суддя, а й брат його мав затятий характер. Може, це сімейна риса? Як би там не було, але він рідко згадував брата протягом усіх цих літ.

— З того, що я знаю про нього, а знаю небагато, виходить — наш суддя Мрочек був дуже крутим чоловіком.

— Можливо, можливо… Але це не свідчить, що він мав поганий характер. Просто був несхибним у своїх переконаннях. Ті, хто це порушували, були для нього неповноцінними людьми… Однак серце мав добре. Певно, був здатний і на любов до сім'ї, хоч не мав дружини й дітей. Після смерті брата, коли племінник одружився, він їздив на весілля і відтоді все говорив, що хотів би, щоб вони жили в нього. Писав до них листи. Намагався усе зробити, щоб переконати їх в необхідності поселення тут, у Порембі. Недавно прийшов до мене і склав заповіт. Ви, капітане, могли б наректи це з його боку передчуттям, — він майже непомітно усміхнувся, — але я знаю, що Станіслав зовсім не передбачав своєї швидкої смерті і не тому оформив письмово останню волю свою. Просто хотів показати той заповіт молодятам, коли вони приїдуть. Можна сказати, що заповіт мав би їх морально шантажувати, чи що. Та він про це й не думав. Був переконаний, говорячи зі мною про цей документ, що зробить приємну несподіванку для племінника.

— Який зміст того заповіту?

— Не знаю, чи варто розказувати про це зараз? Але суддя не зажадав, щоб той документ запечатали,