Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

— То, певно, ніщо не стоїть на перешкоді, щоб я міг кинути оком на той документ?

— Гадаю, що ні… — відказав після недовгого вагання Гольдштейн. — Щоправда, вони повинні бути першими, хто ознайомиться з текстом заповіту, але оскільки ви представник влади і не маєте ніякого особистого в тому інтересу…

— Звісно, — посміхнувся Желеховський. — Хіба що суддя Мрочек переписав усе ним заощаджене нинішньому комендантові повітової міліції. Та, думаю, це не спало йому на думку.

— Маєте рацію. У заповіті таки нема подібного розділу, — відповів старий нотаріус цілком серйозно.

Опинилися вже біля цвинтарних воріт. Желеховський підійшов до свого мотоцикла.

— Ви б не хотіли під'їхати зі мною? — спитав з деяким сумнівом у голосі.

— А чого ж? Сяду. Я ще не такий старий і недолугий, як можуть подумати молодики вашого віку, потай гордуючи сивим волоссям. Тільки прошу, не дуже швидко їдьте, бо ще загубите мене по дорозі… То я сяду? Чи ви хочете, щоб біг услід за цією пекельною машиною?!

Він підійшов до мотоцикла і раптом застиг на місці, спершись долонею на сідло.

— Що? — усміхнувся Желеховський. — Роздумали? То, може, я сам навідаю вас у конторі через годину?

— Ні, ні! Не те. Я їду з вами… Тільки оце раптом дещо пригадав собі, капітане.

— Слухаю вас.

Гольдштейн похитав головою і нічого не відповів.

— Це стосується мого останнього запитання?

— Так… Ви питали, чи не помітив я чогось незвичного, небуденного, — поправився швидко, — в поведінці Стася… тобто судді Мрочека.

— Еге ж, питав…

— Отож… але хіба це може мати якесь значення?

— Кажіть, кажіть. Часом речі на перший погляд малозначущі стають… — він обірвав, а потім продовжив. — Ну, то що ж там такого було?

— Е-е, дрібниці. Ми вечеряли, як ви знаєте, по черзі то в нього, то в мене. У нас спільна, тобто була спільна служниця. Так вже повелося. Просто хотіли менше клопоту їй завдавати, щоб не бігала від дому до дому, розносячи ту ж саму страву. Зрештою, ми обидва не гурмани… Та не в цьому справа. Напередодні його смерті вечеряти випало у Мрочека. Щойно я увійшов, як почув запах паленого. Сказав йому відразу, бо, думаю, не помітив сам, а може, іскра з сигарети десь упала… Але він пояснив, що тхне з печі. «Спалив сьогодні добрячий стос свого минулого, — так дослівно і сказав. — Стоси паперового непотребу. Не хотів, щоб Тадек…» І махнув рукою. Більш не додав ні слова, ну, а я, звісно, і не допитувався. Тадек — це племінник. Як бачите, все це зовсім незначне. Але я подумав собі, що, може, ви й питаєте про щось схоже.

— Цікаво…

— Я міркую, йшлося тільки про те, щоб племінник, який житиме в нього, випадково не натрапив на папери, яких, може, не повинен був бачити. Кінець кінцем кожен з нас має якісь приватні справи, котрих не хоче показувати іншим. Хай навіть і не важливі, не великі таємниці. Ви ж знаєте людей. Часто дріб'язок може перетворитись у найбільшу таємницю.

— А які то могли бути папери? Він не прохопився про це жодним словом?

— Ні, не скажу вам. Ніколи за час усього нашого багаторічного знайомства, краще сказати, навіть близької дружби, він не згадував мені про жодну справу, яку вважав би таємницею. Може, якась давня незначна любовна історія?

— Може… — Желеховський зітхнув, похитав головою. — Таки справді ніколи вже не дізнаємось про це… Як би там не було, але довідався від вас про дві речі. Найперше, що заповіт зроблено недавно. Коли це саме було?

— Тижнів зо два тому. Дату поставлено на документі.

— Ну, не важко перевірити…

— А друга річ, пане капітан?

— Друга — знищення паперів, котрі не повинні були потрапити до рук родичів. Виходить, і заповіт, і те спалення вчинено більш-менш одночасно… Мені важливо дізнатися, чи суддя загинув трагічно, випадково, а чи…

— Чи… — повторив Гольдштейн.

— Чи вчинив, наприклад, самогубство?

— Самогубство? Станіслав?! Це виключено! Він був не таким чоловіком, щоб кінчати самогубством! Врешті-решт, чого б це мав він так вчинити?

— Цього я не знаю. Я майже певен, що все відбулося так, як вважають усі в містечку. Одначе я не цілком певен. Мрочек був суддею, крізь чиї руки проходили всі найважливіші злочини в нашому повіті. Щоб переконатися, чи смерть його не була випадковою, мушу провести ретельне і кропітке розслідування. Наприклад, суддю хтось міг шантажувати…

— Дурниці!

— Може, й дурниці. Та навіть у цілком добропорядних людей, у найсильніших характерів є свої психологічні, так би мовити, закапелки. Мрочек міг винести помилковий вирок, а ця помилка стала для когось трагедією… Могла найти на нього хвиля слабкості, щось змусило вдатися до обману. Не знаю. Нічого зараз не знаю. А там, де не з'ясовано справжні причини, гай-гай, скільки виникає оцих «може»! Тепер мені важливо єдине: підтвердити, що це був нещасний випадок. Коли так, з чистим сумлінням зможу облишити цю справу… Попрошу вас нікому не розповідати про нашу розмову, Я довірив вам свої сумніви, сподіваюсь на вашу, як небіжчикового друга, допомогу. Ви знали його найбільше, і, мабуть, я ще проситиму вашої допомоги не раз. Не хочу, щоб це вас дивувало. І не хочу, щоб все містечко дізналося про мої сумніви.

— Гаразд! Моя робота, як ви знаєте, також пов'язана із збереженням таємниць. До того ж я теж не бажаю, щоб поповзли якісь плітки з приводу Стасевої смерті. Думаю, ви переконаєтесь у безпідставності своїх припущень… Коли знаєшся з людиною двадцять років поспіль і бачиш її щодня, ніякі важливі зміни в її духовному стані не обминуть вашої уваги. Мабуть, ви помиляєтесь.

— Буду страшенно радий, коли ваші слова справдяться. Та й, щиро кажучи, вірю, що воно так і буде… Ну, поїхали!

Нотаріус жваво вибрався на заднє сидіння.

8. ЩОБ НІКОЛИ НЕ ПОВЕРНУВСЯ З МОРЯ!

Доктор Ясінська, розвіваючи полами незастебнутого халата, поминула довгий білий коридор й затрималася перед скляними дверями з табличкою: «Завідувач».

— Прошу вас… — пропустила поперед себе Галину. Мрочек увійшов останнім і нечутно причинив двері. — Сідайте.

Трохи помовчали.

— А тут непогано… — щоб порушити мовчанку, сказав Тадеуш, — навіть і не думав, що у вас така велика лікарня.

— У нас є всі необхідні відділення. Вже багато років воюю, щоб покінчити з