Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

практикою відсилання важкохворих до воєводської лікарні. Повітова лікарня повинна, я вважаю, не лише виконувати функції амбулаторії та родильні… але зараз не про це мова… Хотіла б ще додати: коли вирішите залишитись у нас, матимете цілком пристойні умови праці. Гадаю, що наші кабінети і операційні зали обладнані не гірше деяких варшавських. Та, певно, до цієї теми ще повернемося… — Вона усміхнулась вперше за весь час їхнього знайомства. Але одразу ж споважніла, ведучи далі: — Те, що маю сказати, носить приватний характер. Приховувати нічогісінько не маю наміру. Я двадцять п'ять років уже лікарюю і тільки двічі порушила настанови, прийняті в нашій роботі. Підкреслюю — настанови, а не лікарську етику, бо впевнена, що залишилася вірна їй завжди — і в цих обох випадках також. Перший з них стався майже двадцять років тому, а другий — два дні тому…

Вона замовкла й запалила сигарету. Ні Галина, ні Тадеуш не обізвалися й словом.

— Обидві ці випадки стосуються мене і… вашого дядька.

— Мого дядька?

— Так. Мушу почати з часу, коли ми всі щойно сюди прибули. Я приїхала чи не найпершою, була ще молодою, надзвичайно захопленою своїми обов'язками. Тепер чомусь не дуже чути, щоб молодим фахівцям довіряли повністю і відбудову, і обладнання, і керівництво таким чималим господарством. А тоді бракувало лікарів… Ваш дядько прибув невдовзі після мене. Він мені сподобався: характер мав, може, й дещо сухуватий, але як на ту пору хаосу видався мені зовсім не буденним. Дякуючи таким людям, як він, можна було повірити, що нарешті запанує тут порядок і законність…

Вона замовкла, глибоко затягнулась і згасила недокурок. Галина, сидячи навпроти, помітила, що, незважаючи на спокій, з яким Ясінська почала свою розповідь, рука її, піднята над попільничкою, виразно тремтіла.

— Одне слово, медпрацівників потрібної кваліфікації не вистачало, і нічого було й думати, що так швидко їх пришлють. Мусила підшукувати серед тутешніх дівчат бажаючих працювати в лікарні, організувала для них курси і сама й викладала, хоч і не мала достатньої практики. Та хворі не чекали, вимагали допомоги. Серед відібраних мною дівчат була одна, чудове таке дівча, десь із загубленого приморського селища. Виявилась вродженою медсестрою. Асистувала мені при операціях, навіть тяжких, жила в мене, і згодом я вже не тільки почувала до неї довір'я, а й приязнь. Врешті-решт ми були майже ровесниці… Одного дня дівчина, про яку я розповідаю, приходить до мене і каже, що приїхала до неї молодша сестра, котрій необхідно мене побачити. їй сімнадцять, вже п'ятий місяць, як вагітна. Поки могла, приховувала, а коли зрозуміла, що неможливо далі зберігати цю тайну, поїхала до старшої сестри. У селі, де вони народилися, позашлюбна дитина вважалася більшою ганьбою, ніж крадіжка чи вбивство… Тож дівчина ледь не збожеволіла з розпачу. Зізналася, що хотіла покінчити життя самогубством. Я спробувала переконати її — не помогло. Обидві сестри благали порятунку. Звісно, я не мала права, але, обстеживши дівчину, вирішила, що операція може пройти благополучно: пацієнтка молода, здорова. До того ж я була впевнена, що іншого виходу нема… Та все-таки було вже запізно. Я почувала себе зобов'язаною перед старшою сестрою і знала, що від моєї відмови може статися трагедія, отож вирішила оперувати. Інакше б ніколи такого собі не дозволила…

Знову змовкла.

— Померла? — запитав Мрочек.

— Так. Ви лікар, отож знаєте більше від інших, що за таких обставин трапляється зовсім непередбачене. Операція була нескладною, та дівчина не пробудилася від наркозу. Серце не витримало. Щиро кажучи, досі не розумію, у чім річ. Скільки разів аналізувала потім хід операції і не знаходила відповіді. Обстежила ж дівчину перед цим так ретельно. А пацієнтка померла під час операції, котру робити я не мала права… Ваш дядько якраз тоді поселився в сусідстві зі мною. Нам, приїжджим, надавалося тут право викупу землі і будівель, яких по війні залишилося немало вільних. Дядькові вашому дістався вже останній будиночок — він прибув трохи пізніше від інших, але й то лише аж мало не з примусу міської ради вирішив обзавестися власним житлом. Це був найбільш занедбаний будиночок, дядько власноруч ремонтував його. Оскільки ми були найближчими сусідами, то й заприятелювали…

— Вибачте, будь ласка, — втрутився Мрочек. — Дядько оселився на П'ястівській вулиці вже аж наприкінці сорок сьомого року?

Вона глянула нерозуміюче, заглиблена в свої думки.

— Що? Весною сорок сьомого, наскільки пам'ятаю. Я ще допомагала йому полоти город. Так, це було весною… Але слухайте далі. Того ж дня я вернулась з лікарні вкрай розбитою. У моргу лежала молодесенька дівчина, котра звірилась мені, а обіч неї ридала сестра, одна з моїх працівниць. І вона кожної миті могла звинуватити мене, хоч і сама була присутня на операції і теж добре розуміла, що лихо скоїлось зовсім непередбачено і не з вини лікаря. Я мала щось робити. Пішла до вашого дядька. Він був суддею і, як мені здавалося, моїм другом. Вислухав уважно, а потім змусив заявити про все прокуророві, ще й сам визначив міру покарання — три роки ув'язнення. Визначив, хоч знав усе докладно. Звісно, я апелювала до вищих інстанцій, і, зрештою, мене було виправдано. Можливо, дядько ваш учинив згідно з параграфом закону, але мені й досі здається, що закон людських стосунків був на моєму боці. Зрештою, вищий суд це й визнав… Отож від того часу аж до смерті судді ми жодного разу не прохопилися наодинці і словом, кожне вважало іншого своїм ворогом. Справа тоді набрала розголосу, і хоч сестра померлої і досі працює в нашій лікарні, а люди потроху про все забули, однак я мала досить клопоту. У такій місцевості, де знайомі між собою геть усі жителі, авторитет собі завоювати можна лише тоді, коли ніхто про вас не в силі сказати нічого поганого… На щастя, дядька вашого всі знали як черствувату людину, такого собі буквоїда. Хоч і шанували його, та справжніх друзів він не мав, і, гадаю, люди були на моєму боці. Але ж, — хоча зараз щиро скажу, що були хвилини, коли я відверто ненавиділа його, — дядько ваш був порядною людиною, в цьому я переконана… А два дні тому, по такій довгій перерві, ми знову зустрілися наодинці… Він лежав у моргу нашої лікарні, мене попросили зробити розтин тіла. Гадала, що це просто формальність, і так ясно, що суддя втонув… Я часто бачила з вікна, як він плив у море своєю моторкою. Може, це жахливі речі, але, зізнаюся, не раз подумки зичила, щоб він звідти не