Читати книгу - "Мертвим не болить"

Річку цього разу подолали трохи спритніше, ніж недавно, — Войцик виліз на коня і поволі переїхав біля кладки, по кладці на той бік спритно перебіг Сущеня. Щоб не мочити ніг, Буров так само переїхав на кобилці, і вони опинилися на трав'янистому березі за верболозом. Буров ще нічого не вирішив, а Сущеня цю коротку затримку, мабуть, зрозумів по-своєму.

— Ну що ви... братці! — майже заблагав він. — Берег же заливає... Торфовище тут...

— А ти що, пісочку схотів? — без виразного, однак, наміру сказав Буров.

— А хоч би й пісочку! Все ж краще, сам розумієш... Доведеться колись і самому...

— Пісочку? — сказав Буров, подумавши. — Ну, хай, поїхали. У сосняку, там пісок.

— Ну, хоч і в сосняку, — тремтячим голосом погодився Сущеня.

У полі було дуже вітряно і темно, особливо в долі, на мокрій чорній ріллі, тільки збоку, на захмареному світлуватому тлі, трохи витикалися прирічкові кущі, а далі, за полем, чорніла стіна сосняку, там був ліс, звідти вони приїхали сюди ввечері. Буров скерував у той бік кобилку, і вони поїхали через грузьке від дощу поле; Сущеня із заступом на плечі широко ступав поруч. Він не відставав, намагаючись іти врівень із Буровим, ніби навіть намірювався щось сказати, та лише сопів стомлено, майже знеможено. А Буров, похитуючись на гострій хребтині, думав, що, мабуть, треба наважитись, набратися впевненості, суворої рішучості. Мало що він каже: не винуватий, але ж факти! Усі факти якраз проти нього, і з них найжахливіший той, що хлопці погинули, а його випущено. Ну чого ще треба, яких доказів? Гайки розгвинчували разом із цим ось бригадиром путійців, він навіть не заперечує того, а чому випустили, пояснити не може. Не знає! Та задурно не випускають, це зрозуміло кожному. А той знає одне твердити: не винуватий, не видавав нікого, — але ж от іде! Знає ж, куди ведуть, і навіть узяв заступ, а йде. Не втікає, не сперечається, а йде. Чи йшов би з такою покорою не винуватий?

А може, і йде такий покірний, що не винуватий?

Чорт його зна, думав Буров, болісно розуміючи, що все в його голові переплуталося, що хоч скільки думай — все одно чогось не второпаєш, — так усе скаламутила ця жахлива війна. Чи, може, він, Буров, чогось не знає? Хоча що б тут змінилося якби й знав усе. Він же приїхав сюди не за тим, щоб розбиратися чи щось зрозуміти, його діло зовсім просте — застрелити зрадника. Щоб іншим було наукою, щоб знали, як партизани карають тих, що відступилися від своїх, прислуговують німцям. А таких розвелося! Хоч би й тут, у Мостищі, різного наброду, — скільки вони вже перестріляли, перебили, перевішали. Ні, вагатися не можна, треба рішучою рукою викорінювати погань.

На узліссі переїхали польову дорогу, нікого ніде не було. Буров зіскочив з кобилки — їхати хмизняком уночі було не дуже зручно. Сущеня зупинився, хвилинку почекав поруч, Войцик так само спішився позаду. У лісі скрізь було мокро, повітря вогке, зверху з гілок падали за комір холодні краплі, але вітер тут не так шмагав, і було затишніше, ніж у полі.

— Десь тут пагорбок, — пригадуючи знайому місцевість, сказав Буров. Сущеня згідно кивнув головою:

— Та ось бір зараз.

— Ну, давай, іди перший.

Сущеня мовчки пішов попереду, Буров за ним, ведучи на поводі кобилку; мокре гілля часом здирало з голови шапку, і він ледве встигав відхилятися від гілок. Раптом Буров подумав, що так Сущеня може і втекти, й аж злякався на мить. Але тільки на мить, бо Сущеня в лісі навіть не прискорив ходи, навіть часом притримував у руках якусь гілку, щоб не дуже хльоснути Бурова. Та придорожній перелісок-хмизняк швидко скінчився, вони зайшли до бору; заступивши холодне небо, довкола стояли товстелезні сосни, їхній тихий, протяжний пошум плив угорі. Чистий, без трави, діл під ногами почав підійматися на невисокий пагорбок — привабливе місце в лісі. Буров пам'ятав ще з дитинства: тут по весні хлопці палили вогнища, гуляли у війну; влітку під соснами любили відпочити лісові подорожні. Бір невисоким валом огинав узлісок, далі знов починалися мішані зарості хмизняку, осики й берези.

Вони вилізли на самий верх пагорба і зупинилися. Скрізь було тихо, темно, тхнуло лісовою вільгістю, пахла хвоя. Навколо чорніли товсті комлі сосен, купки ялівцю, якісь неясні і страшнуваті плями, але Буров давно вже звик до загадкового вигляду нічного лісу, він його мало бентежив. Тепер більше непокоїв Сущеня.

— Ну, — навмисне бадьоро сказав Буров, — чим не місце? На будь-який випадок!

— Випадок! Щоб мені коли сказали... — почав і не докінчив Сущеня.

Сумний, насуплений, з опущеними руками, він, переводячи подих, похнюплено стояв на пагорбку, всім своїм виглядом виказуючи, що робиться несправедливість, проти якої він уже не має сили протестувати, змушений їй підпорядковуватись. Буров бачив це, і йому ставало ще більш не по собі від своєї незавидної ролі в цій історії, хоч він і гнав од себе це недоречне відчуття. І він сказав, нібито для того, щоб трохи поспівчувати Сущені:

— Звичайно. Усе буває. У таку війну...

— Але ж це дикість! — ледь не закричав Сущеня, і Буров скинувся, цитькнув на нього:

— Тихо ти!

І озирнувся на Войцика, який стомлено стояв із конем трохи нижче від них, на схилі пагорбка.

— Войцику, ти від'їдь до дороги. Повартуй, щоб чого... Поки вправимося.

Не відразу, за своєю давньою звичкою про щось спочатку подумавши, Войцик напнув повід і мовчки повів коня вниз до узліска і до дороги, що була звідси зовсім близько. Буров пустив кобилу вниз — хай попасеться.

— Ну, давай! Де ти хочеш? — просто, як про щось малозначуще, запитав у Сущені. Той стояв якийсь відчужений, але відразу ніби схаменувся і з силою вдарив заступом у мох там, де стояв.

— Правду казав той Гросмайєр: у нього вже не викрутишся.

«Ага, уже і Гросмайєр якийсь! — подумав Буров. — Ось так і з'ясовується...» Він трохи відійшов убік, щоб не заважати Сущені, став на пагорбку. Узагалі він розумів, що, погодившись завернути сюди, робить не