Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

9

Отож і вірші, якими несподівано (з ким біди не буває!) заговорив Климко, як і здебільшого вірші в театрі, були велемовні й незграбні, і Пришийкобиліхвіст аж очі витріщив, почувши рими в послідовно прозаїчних вустах Прудивуса:

Ішов паночок з міста,

За ним дівочок триста…

За ним?

За ним?!

— Та ні, повів їх Клим!

— А панночка ж яка

Лишилась для Стецька?

Хоч далі, не витримавши в розмові з глядачем навіть незрівнянної насолоди від своїх власних віршів, Прудивус раптом заспівав:

Коханням серце — вщерть,

А панна ж тая — Сме-е-е-ерть!..

І замовк, аж ніби сам злякався свого єрихонського голосу, а пан Стецько обережно спитав:

— Це ти часом не з мене кпиш, козаче?

— Ти ж — лагідний. Тютя!

— Яка це тютя?

— З полив’яним носом. Глиняна! Ота, що в ню діти на базарі свистять. Еге ж! Тебе дурять! З тебе глузують! А ти? Облизав макогона!

— Та він же втік, отой Климко триклятий!

— Аж ось він! — і дідько лукавий кивнув на макітру, сховану під Климковим шарпаним і драним убранням.

— Осьдечки сів та й спить. А ти? — і він подав йому дрючка. — Тримай!

— Навіщо?

І Климко знову заговорив не по-людськи:

Візьми отсю палицю

В свою міцну правицю

Та й бий того мазницю,

Проклятого п’яницю,

Що збув тобі лисицю,

Щоб крівцею зросив він

Усю отсю травицю…

Трах, бах, тарабах,

Лупцюй хама по губах!

Коли ж пришелепуватий пан Степан, схопивши дрюка, торохнув по Климовім лахмітті, під яким стояла макітра, крихка полив’яна посудина, як про те й попереджала гончарівна, не витримала й хряпнула, розпавшись на дрібні черепочки.

І тут же, страшно й сказати, гримнув вибух.

Усе заволоклося димом.

Глядачі сахнулись від помосту.

Закашляли.

Зачхали.

А Прудивус…

— От бачиш, до якого вітру я ходив! — пирснув той чортула до пана Стецька. — Хто вітрові служить, тому, сам бачиш, димом платять.

Але Стецько, в тім диму потонувши, чомусь не відповів.

А коли дим трохи розвіявся… коли дим трішки розвіявся… вражені глядачі побачили…

10

Що ж вони там побачили?

Поза лугами — дими стовпами?

Ні.

Вітер повіває, димок пошибає, а в тому димочку ластівка шугає?

Яка там ластівка!

…Смерть, а не ластівка, ота панна, що визволилась, нарешті, з-під макітри.

Вдавав кирпату панну той самий безвусий рухляр, Іван Покиван, усе такий же спритний, хуткий, патлатий і веселий, худий, як зелена трясця, тільки перебраний за міську панну: в картатій плахті, в плисовій керсетці, в сережках, у добрім намисті, в скиндячках, що вкривали на спині дзвінку сіножатну косу, яка звисала з потилиці, де й має теліпатись у панни дівоча коса. Були в тої панни й червоно помальовані щоки (бо завше її мучила хіть невситима до їжі), і тримала вона в руці велику людську костомаху, що їх так багато валялось тоді по степах, по шляхах і дорогах — і вона, тая прегірка панна, виникши з диму, від пострілу, що гримнув після вдару ломакою по макітрі, преспокійно гризла гомілкову кістку, догризала, кінчаючи, либонь, полуднувати.

Так, так, це була Смерть, спритна й моторна господиня всього живого, яка не знає ні лестощів, ні пестощів, якій назустріч ми завше самі поспішаємо, бо ж нема сили чекати, коли їй самій заманеться по нас прийти.

Еге ж, це була Смерть, що про неї люди говорили: «тільки й правди в світі, що смерть», бо не розбира ж — хто бідний, хто багатий, хто пан, а хто людина.

Це була Смерть, яка всіх наділяла зрівна — і Стецьків, і Климків: штири дошки й землі трошки, як кажуть гуцули, — як з лука спрягло, та й нема чоловіка!

Так, це була видима Смерть, але поява її в кумедії… тільки розсмішила глядачів.

11

Так як же було й не розсмішити!

Данило Пришийкобиліхвіст, ведучи далі роль дурникуватого пана Стецька, розчовпавши нарешті, як підступно підкував його анахтемський Клим, перестрашений, позадкував на край кону і знов ненароком опинився поряд із Демидом Пампушкою.

А той Демид, глипнувши на панну Смерть, тільки сплюнув, бо ж не піддавався чортячим чарам театрального мистецтва, але в ту мить, коли моторна панна, зірвавши з власної потилиці дзвінку сіножатну косу, по-дівочому перев’язану голубою лентою, кинулась була до нього, пан Купа оджахнувся, мало не впав з пенька, хоч, правда, падати було й нікуди, — аж надто тісно стояла юрба.

Від навального нападу пан Демид Пампушка, хоч і бував у бувальцях, а замолоду навіть уславився як звитяжний козак-запорожець, від несподіванки пан Купа-Стародупський мало не скрикнув, бо ж це, мабуть, не вельми й приємно, коли на тебе кидається з косою сама Смерть.

Та панна зупинилась, розгублена: перед нею було аж два Стецьки! — і, яку хвилину завагавшись, вона не знала, що робити, й скам’яніла, задубіла, завмерла, аж її поставило правцéм.

Безвусий рухляр Іван Покиван, що вдавав перед глядачами панну, знав лише те, про віщо вони з Прудивусом, затіваючи чергову виставу, умовились заздалегідь, але, сховавшись під помостом, він же й не видів непередбаченої появи другого пана Стецька, і нічогісінько ж у першу мить не міг збагнути.

Щоб дати розгубленій панні змогу трохи оговтатись, Прудивус підійшов до неї впритул і став розглядати страшнувату-таки хазяйку, як розглядають, бува, коняку на ярмарку, маючи намір її придбати.

Взявши панну Смерть за підборіддя, Климко оглянув зуби.

Панна й не поворухнулась, наче нежива.

Він потикав пальцем в осклянілі очі, а панна й не зморгнула, не кліпнула, не блимнула, не кивнула, мовби це була штучна лялька.

Прудивус постукав їй по руці понижче плеча, але й звук одгукнувся, мовби Прудивус ударив по сухому дереву а чи по кості, а не по тілу живої істоти.

— Що з тобою таке, люба панночко? — спитав у Смерті нетяга Клим.

— Закоцюбла! — ледве промимрила Смерть і додала: — Поглянь лишень на мене з ласкою, і я відтану.

Прудивус поглянув з ласкою, і всі зареготали.

— Тепліше. З любов’ю!

І Прудивус поглянув тепліше:

— Люблю тебе, як гірчиця мед!

А глядачі від сміху аж заплакали.

— Гарячіш поглянь! — попросила панна. — З пристрастю!

Климко-Прудивус поглянув гарячіше, з пристрастю, і все це було так смішно, аж глядачі не тямилися з реготу, бо ж панна Смерть і справді-таки відтанула, зігрілася й повернулась до своїх обов’язків, тобто знову кинулася з косою на Пампушку, а Данило Пришийкобиліхвіст, щоб панові обозному прислужитись і одвернути від нього увагу рухляра, що зображував Смерть, раптом згадав