Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

— Панно Смерть, я ж — осьдечки!

— Не тра панну клопотати, панна знає — кому дати! — сказав Клим, наче гвіздком прибив, і пан Стецько спинився, збитий з пантелику. — Панна знає — кому дати косою по потилиці! — і кивнув на пана Купу: — Людям свято, свині — смерть!

А панна Смерть тим часом, добре знаючи закони Божі та сценічні, які не дозволяють припиняти дію, бо інакше — смерть усьому живому! — кинулась одразу хапати обох Стецьків, тобто Данила й пана Купу.

Страшенний шарварок знову знявся на кону і в безмежному залі, бо люди вже останні сили втрачали од сміху.

Не сміялась там, на мирославському майдані, крім Данила, крім пана Демида й Михайлика, ще одна людина: приятелька Оникія Бевзя, зваблива й недавнечко весела шинкарочка Одарочка, тобто Настя Певна, що стояла в дальньому кутку, блискаючи чудовими зизуватими очима, стискаючи кулаки, — і кожному було б таки й справді моторошно, коли б хто в ту хвилину поглянув на її прехороше обличчя, яке стало на мить страшним і лиховісним, але ніхто уваги не звертав на неї, бо всі очей не зводили з Івана Покивана.

Патлатий рухляр той, як ми вже знаємо, чоловік промітний і прудкий, заходився коло свого діла добре, і з рук його вивернутись було нелегко, хоч Стецьків на кону й стало двоє.

Але все-таки двоє дурнів важать більше, як один розумний, нехай навіть був би він таким мудрим, як сама Смерть, — і Покиванові стало-таки непереливки.

Пан Купа-Стародупський вихопив шаблю й став захищатись не в жарт, і від гострої зброї вмів уберегтися тільки такий спритний чоловік, як Іван Покиван, — і тому-то шпарка та прудка панна Смерть, не мігши вхопити обох Стецьків одразу, кидаючись то за тим, то за тим, проґавила незабаром обох панів вельможних — і вдаваного, і справжнього.

Коли Купа рвонувся, щоб нарешті продертись-таки через юрбу, люди на цей раз навіть розступились перед ним, бо ж не щодня щастить бачити, як тікає від своїх підвладних таке значне начальство, і це вельми втішило мирославців, і всі там гейкали, свистіли, гукали й лементували, бо вже й затримувати пана Купу не варто було, і добрі люди вільно пропускали пана обозного і його таємничого гостя, чепуристого панича, котрого він визволив з халепи, і вони квапились далі та далі, на край розбурханого базарного моря.

А Климко гукав услід:

— Бувайте здорові, мої чорноброві!

Та вже пан Демид не тікав.

Він уже йшов, як завжди, поперед себе несучи свою пиху, напринджений та набундючений, і вже на обличчі не видно було ані тіні збентеження, світились тільки злість, досада й панська мстивість, еж він розсудливо вже розмірковував собі, як найдошкульніше віддячити Прудивусові, — і коли б хто зазирнув панові обозному в душу, то збагнув би, яка смертельна загроза звисла над відважним народним блазнем.

Люди розступались перед паном обозним, і цього було досить, щоб він уже не помічав їх, бо сорому обозний давно не мав, тож він і виринав з базарної юрби, наче з безлюдного моря, закопиливши губу і красуючись, мов у наритниках свиня, і даючи собі обіцянку — більш не ходити між народом пішки (в панській кареті лише!) та й не дозволяти в городі Мирославі ніяких вистав, бо все, що ті спудеї виставляють, усе те неправда, якої не буває в житті! — хоч пан Купа міг там і не закопилювати свою червону губу, міг і не хизуватися перед людьми, бо на них із тим чепуристим панком уваги вже ніхто не звертав, бо вистава на базарнім кону тривала далі.

12

З докором дивлячись на панну Смерть, необачний Климко сказав:

— Ох і дурна ж ти, люба панно!

— Я?! — образилась Смерть. — Це я — дурна?

— Та не я ж! — і він поманив її пальцем: — Слухай-но сюди!.. Ти — чия Смерть? Стецькова! А Стецько — дурень? Дурень! У мудрого ж — і Бог мудрий, і пан розумний, і Смерть не дурна. А в дурного всі дурні: і Бог, і пан, і Смерть! Розшолопала?

— Розшолопала, — зітхнула панна Смерть. — Погналась за двома Стецьками і не спіймала жодного… — і зітхнула ще глибше: — Отаких двох скоромних Стецьків проміняла на пісненького Клима.

— Я, панно, охлялий, а не пісний.

— Дарма! Лікарі мені однаково жирненьке заказали. Ну що ж. Приступімо…

— До мене?.. Щоб мене… той?

— Дурненький ти! Мене — той! Я опинатимусь, а ти мене силуй!

— Про що це ти?

— Поцілуй мене, любчику! Ну! Ну! Силуй мене, силуй!

— Трудно ж дівку силувати, коли парубкові страшно.

— Скільки ж тобі років?

— Двадцять сім.

— То чого ж? Навіть поцілувать незугарен!? — І панна Смерть приязно вишкірилась, наче з’їла щось веселе. — То ну ж!

— Але ж ти — дівчина?!

— Ну ж, ну ж!

— Ти ж не моя!

— А чия ж?

— Стецькова! — не стримавшись, гукнув Михайлик.

— Була Стецькова… — почала страшна панна. — Була!

І знов задзвонила за впокій душі струна бандури:

«Клим-Клим-Клим-Клим»! А в бідолахи Климка аж волосся, — так він вірив у те, що грав, — аж волосся від того сумного подзвіння стало дибом.

— Але тепер… — провадила панна.

— Поцілую милую тричі-двічі-раз! — тетеріючи, промимрив Климко. — Ну що ж… кінець то й кінець!

— От-то!

— Одурив проклятущий Стецько, — мовив Клим так сумно, аж вітер пройшов по майдану від одностайного зітхання глядачів. — Мені здавалося, буцім одурив я його, отого дуринду, Стецька. А виходить…

— Пана й сам Бог не одурить, — зітхнула Смерть та й знову хтиво мовила, аж загула, аж застогнала від жадоби: — Приступімо ж!

— Не хочу, панно мила!

— Не хоче курка на вечорниці, а її несуть, мій любчику, засмажену. Не хоче корова заміж, а її ведуть, мій любчику, на налигачі. Іди, йди! Байка байкою, а каша стигне. Давай, давай-но; милуй мене, цілуй мене, тряси мене, товчи мене, щоб аж душа шкварчала, щоб намисто бряжчало! — і, примилюючись та пускаючи очима бісики, манірно спитала: — Чи, може, я тобі не до вподоби, любчику? — і гоноровито додала: — Я всім подобаюсь! Все в мене швидко: раз, два — й пригорну! Раз, два — і в труну! Чи, може, й справді я тобі не до вподоби?

— Хоч на підошву глянь, то дівка гарна! Але чужих дівчат займати я не звик! Бо пан Стецько…

— Я — про цибулю, а він — про часник! — сумно посміхнулась ображена панна. — Про Стецька я забула, а на божій дорозі — тепер уже ти!

— Куди ж дорога? —