Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

— Куди ж!

— За що ж мені кара?

— Смерть — не кара, а закон! Це сказав колись іще розумний римлянин Сенека. Отже…

— Панно, люба! Дай хоч люльку викурити…

— Там викуриш! — і панна Смерть кивнула в непевну далечінь. І заговорила з явним бажанням переконати нерозумного: — Та й що ти забув на цьому світі?! У пана Стецька — тут і хороми, і корови, і дівки дворóві прездорові! А в тебе? Звання козаче, а життя собаче?

— Гірше собачого, мила панно.

— Ну, от бачиш! Ні печалі, ні воздиханія, а життя — біс батька зна яке!

— Без притулку ж я, панно.

— От я й кличу тебе…

— Без роботи ж я, панно.

— А робив би?

— Нехай!

— А їв би?

— Давай!

— Оженився б?

— А сорочка де?

Та Климко пошепки попросив:

— Мовчи!

— Я тебе й голенького візьму.

— Ба ні! — і сяйнула блискавкою Климкова шабля, а панна Смерть глузливо мовила:

— Проти дівчини — шаблю?! Фі!

Зніяковівши та почервонівши, Климко шаблю опустив.

Весь майдан охнув.

А Смерть…

13

Погрожуючи сіножатною косою, Смерть, проте, не вбила Климка зразу, бо він, як ми бачили, припав їй до душі, а стала його перестерігати, повчаючи парубка незграбними школярськими віршами, що від них самих можна було любісінько сконати, що з ними Іван Покиван ув образі панни Смерті ходив по кону ще взимку, на виставах Київської академії:

Чув єси, козаче, про силу Самсона

Та й про мудру вдачу царя Соломона?

І де їхня сила?

А де їхня вдача?

Всіх я покосила,

Бережись, козаче!..

Бе-ре-жись:

Безноса йде,

На покоси всіх кладе…

Бо в руках я косу маю,

Бо я добре нею маю,

Королів я не минаю

І гетьманів постинаю,

Патріархів І монархів

В сиру глину поховаю…

А тепер прийшла неначе

І твоя пора, козаче!

І Смерть наставила косу, а Климко, можливо, шаблюки й не наставляв би, щоб не йти проти власного ж сюжету, коли б Іван Покиван, удаючи панну Смерть, та не заговорив отими віршами, бо ж кожен із нас — власні свої препогані вірші терпить без помітної огиди, а чужі хороші (люди ми грішні), чужі вірші в нас будять зневагу чи й критичну пропасницю.

Отож, розгнівавшись на панну Смерть за кепське віршування, Климко, хоч того в виставі заздалегідь і не передбачалося, оружно кинувся на Йвана Покивана, аж іскри з його шаблі посипались, з сіножатної коси посипались і з очей посипались, бо ж розпочався смертельний герць, еж і Покиван розсердився на Прудивуса не менше — за два поганющі римовані рядки, що ненароком зірвались тому з язика (віршування ж, як і позіхання, заразливі!), два рядки, за які мало було вбити:

Ставай, Смерте, тута за мною,

Будем битися з тобою!

Це й справді було набагато гірше, як у сучасних наших поетів, гірше й за поетів тодішніх, тож і не дивно, що герць зайшов гарячіший, ніж це могли передбачити в задумі творці вистави, бо ж, як ми вже говорили в пролозі до цього роману, дійові особи та виконавці в будь-якій виставі роблять зовсім не те, що їм робити слід, та й було вже їм обом непереливки, і тільки спритність рятувала їх од ран, неминучих у шаленім вихорі двобою, в якім навіжений Іван Покиван спромагався не тільки відбивати Климкові вдари, а й знов та знов закидав у самісіньке небо до лихої години всяких дрібних речей, ловив їх і знову кидав, і ввесь той вихор Смерті, що боролася з Життям, знов перехоплював подих у мирославських глядачів, бо все круг Прудивуса й Покивана маяло, мелькало, мерехтіло й миготіло: смертельний поєдинок ставав стрімкіший, шаленіший, і бряжчала Климкова шабля, і лиховісно дзвеніла коса Смерті, і дзвеніли тисячі сердець, найдужче — серце нашого Михайлика.

Дзвеніла й тиша над майданом, а далекі постріли гармат, які знов десь ревнули й замовкли, лишились без помітного відгуку в серцях городян, бо й перед простодушними глядачами вистави точилась та ж сама війна, війна Життя і Смерті.

Коли шабля й коса зненацька розлетілись на сліпучі скалки, сотні людей схопились мимохіть за свої шабельки та ножі.

Вихопив шаблю й Михайлик.

Та й мамина рука сама собою потяглась до кривого ятагана, що завше стирчав у Явдохи за поясом.

Та й інші глядачі хапались — хто за що.

І лише тоді трохи легше зітхнули мирославці, коли Климко, ще під впливом поганих школярських віршів панни Смерті, схопив рушницю, наставив її проти своєї лиходійки й почав… проголошувати вірші власні:

Аще побачимо: та хто кого звоює,

Той жив додому хутко помандрує…

Панна Смерть, уйнявши Климкові мову, відповіла:

— Той же Сенека сказав: «Життя, мій любий Луціллію, є вічна боротьба…»

Та Климко не слухав панни, бо віршувальна стихія тягла його далі:

А щоб не могла ти, Смерте, людей заїдати,

Буду на тебе з лучниці стріляти:

Держись-но, Смерте сухоребра,

Стрілив воїн у твої ребра!

Народний артист, що його варто було самого вбити за погані вірші, забувши про заздалегідь передбачений з партнерами фінал, таки стрілив порожнім набоєм сухореброму Покиванові в пузо, і той, здивований несподіваною зміною сюжету, покірно впав додолу, тим самим зобов’язавши необачного Прудивуса готувати й на завтра нову виставу про халепи й пригоди того ж таки лукавого наймита Климка, що його влучний постріл збудив на майдані ревище радості, яким мирославці вітали наругу та згуду Смерті.

Вітали смерть Смерті, перемогу Життя, раділи завтрашній новій зустрічі з улюбленцем своїм, з хитрюгою Климком.

А сам Прудивус… ох, як же й трудно буває переможцеві лишатися скромним!

14

Захоплений перемогою над Покиваном, Тиміш Прудивус, втрачаючи раптом і майстерність, і смак, і найменші ознаки хисту, і свою незбориму владу над глядачем, на якусь страшну хвилину перестаючи бути майстром свого живого діла, мартопляс самовпевнено проголосив:

Не буде вже Смерть православних заїдати І на поєдинок воїнів призивати…

І хоч вона сама — з-за міста, з поля бою, з війни, панна Смерть, і призивала на поєдинок воїнів, ніхто вже на теє не зважав, і крики похвали Климкові, що подолав сухоребру, завихорились над базарним майданом, хоч мистецтво там було й ні при чому, бо люди раділи не майстерності лицедіїв, а лише тій нарузі, якої зазнала особиста супротивниця кожного з глядачів, що були, ясна річ, смертні та й смертні.

Вистава, тонучи в неправді, дерлась на клапті, і, хоч глядачі й вітали те, що бачили, сам Прудивус, щирий митець,