Читати книгу - "Львiвська гастроль Джимі Хендрікса"

Тарас кивнув, думаючи тепер про Симона Федоровича з лабораторії паранормальних явищ.

– Коли? – запитав Єжи.

– Що – коли?

– Коли покличеш Оксану на каву? Може, завтра?

– Ні, спочатку мені потрібно цей вимірювач вібрацій віднести.

– Віднесімо зараз! – запропонував Єжи. – Завтра доведеться ще сто гривень платити за зайвий день!

Тарасові абсолютно не хотілося сьогодні більше виходити на вулицю, покидати теплий затишок своєї невеликої квартири. Але думки про прилад, який без діла пролежав на підлозі в кутку кімнати, починали його дратувати. Він перерахував подумки свої грошові запаси у вітчизняній валюті. Вийшло якраз упритул, якщо віднести цей апарат назад не завтра, а сьогодні. Хоча Симон Федорович, здається, не говорив, від котрої години починається відлік нової доби прокату.

– І ти зі мною підеш? – перепитав він Єжи Астровського.

– Звичайно!

– Ну гаразд! – Тарас махнув рукою.

Налив Єжи чашку чаю, а сам пішов до кімнати переодягатися з м'якої домашньої шерсті спорткостюма в джинси і светр.

Поки йшли вони до лабораторії, Єжи порадив увімкнути апарат на випадок, якщо вони раптом опиняться біля аномальних зон. Час від часу Тарас поглядав на обидві стрілки вимірника негативних вібрацій, але протягом дороги вони жодного разу не поворушилися.

Двері до лабораторії відчинив їм сам Симон Федорович. З виразу його обличчя було очевидно, що за дверима він чекав побачити когось абсолютно іншого. Але однаково зробив крок убік, пропускаючи відвідувачів усередину.

– Як успіхи? – запитав він обережно, заглядаючи в очі Тарасові.

– Нема, нема успіхів, – відповів Тарас і зітхнув. – Ось, хочу вам повернути, щоб не тримати його без діла, – він підняв апарат і озирнувся на всі боки, немовби вишукуючи, куди б його поставити.

– Ходімо до столу, – фахівець з вібрацій важко зітхнув.

Вони знову сиділи за столом, так само як і декілька ночей тому. Тільки тоді атмосфера бесіди була таємничозаманливою, а тепер і Симон Федорович, і Тарас без ентузіазму дивилися на прилад, що лежав між ними. Єжи був занурений у свої думки і до мовчазної напруги, що виникла в цьому кутку просторого приміщення, «підключений» не був.

– То що сталося? – порушив короткочасну тишу Симон Федорович. – Ви ж були так щиро стурбовані! Виявили, так би мовити, ініціативу?…

– Знаєте, я якось утратив інтерес, – признався Тарас. – Та й задорога ця справа. А останніми ночами жодної аномалії не відчув. Може, вони припинилися?!

Фахівець із вібрацій подивився на Тараса з явним розчаруванням у погляді.

– Вони не можуть припинитися, – сказав він твердо. – Вони можуть ослабнути або, навпаки, посилитися… Ви, напевно, закохалися? Раптом стали щасливою людиною?… Га? Щасливі, поки вони щасливі, аномалій не помічають, але це тимчасово. Аномалії завжди поруч!

Тарас, уражений прозірливістю Симона Федоровича, кинув погляд на Єжи.

– Так, – сказав він. – Я дійсно щасливий. Зараз. Скільки з мене за прокат?

Симон Федорович розкрив перед собою зошит, погортав, знайшов потрібний запис.

– Чотириста гривень, – сказав.

Тарас витяг гроші, відлічив потрібну суму й опустив на стіл.

– У вас нирки здорові? Камені не мучать? – запитав він увічливо.

– Та слава Богу поки що! – відповів фахівець із вібрацій.

– Ну, коли що, телефонуйте! – І Тарас зверху на купюри опустив свою візитну картку.

– Може, ви візьмете, допоможете, так би мовити, науці? – Симон Федорович відвернув Єжи від його роздумів і спрямував його погляд на апарат для вимірювання негативних вібрацій.

– Ні, дякую, – подумавши, мовив Єжи. – Я, здається, теж щасливий!

– Це якась аномалія, – з явною прикрістю мовив Симон Федорович. – У місті сотні тисяч нещасних людей, купа аномалій і проблем, а до мене сюди вночі прийшли відразу двоє щасливих! Вам, напевно, треба до лікаря!

Тарас, уловивши в невдоволеному голосі Симона Федоровича нотки роздратування, підвівся з-за столу і торкнувся рукою плеча Єжи. Той теж квапливо встав.

– Ви вибачте, – Тарас дійсно подивився у вічі фахівцеві з вібрацій винувато й зі співчуттям. – Може, ми ще прийдемо!

Симон Федорович закивав головою, мовби вже не раз чув такі слова й ні краплі їм не вірив. Він провів їх до виходу. На порозі вони зіткнулися з міцно збитим чоловіком у коричневій дублянці з піднятим коміром.

– А, заходьте, заходьте! – зрадів йому фахівець з вібрацій. – Я на вас уже чекав!

– Скоро зима! – видихнув Тарас на ходу.

Вони перейшли на інший бік Архівної.

– Ти бачив, хто до нього прийшов? – запитав Єжи.

– Хто? Той у дублянці?

– Ага, це письменник! Винничук! Видно, теж чимось таким займається…

– Винничук? – з сумнівом у голосі перепитав Тарас. – А хіба він лисий? У нього ж було довге волосся?

– Ти плутаєш! У нього не було довгого волосся! Ніколи! Це я тобі як перукар зі стажем заявляю! Я його ще за радянських часів стриг! Ага, то ти запросиш завтра Оксану? О шостій годині вечора.

– Гаразд, – пообіцяв Тарас. – Тільки каву купуєш ти!

– Так, так, – закивав на ходу Єжи. – І каву, і тістечка!

Розділ 44

Балет Чайковського «Лебедине озеро» Алік Олисевич освітлював прожектором механічно, не думаючи. Усі ці три акти й чотири картини балету він думав про себе і про минуле. Проте щоразу, коли згідно з репертуаром Львівського оперного на сцені танцювали лебеді, в думках Аліка спочатку виникав образ Леоніда Брежнєва, а потім і свій власний, тільки набагато молодший, аніж зараз. Всенародна помилка відносно любові Леоніда Брежнєва до Чайковського й особливо до балету «Лебедине озеро», звичайно, була пов'язана з тим, що балет цей крутили на всіх радянських телеканалах у день смерті Брежнєва, та й повторювали потім у дні смерті наступних Андропова і Черненка, що дуже мало покерували Радянською країною. Іноді Алікові згадувалися телекадри похорону Брежнєва, як його труна під час спуску в могилу застрягла, як хтось над ним нахилявся і проштовхував його вниз, чи то руками, чи то якимсь інструментом. Ці кадри згадувались Аліку в моменти душевного затишшя після кількох чарок горілки, а потім вони немов повторювалися, тільки в труні замість генсека Комуністичної партії СРСР чомусь лежав Джимі Хендрікс, який притискав до грудей електрогітару. Все інше було без змін – і почесна військова варта, і кремлівська стіна, і старезні колеги-соратники покійного зі змерзлими від страху перед смертю обличчями.

«Так, – думав Алік, дивлячись на балерин-лебедиць у білих пачках. – Без Брежнєва чомусь неможливо провести логічний ланцюжок од балету Чайковського до смерті Джимі Хендрікса!» Думав і дивувався. І чекав, коли цей балет закінчиться, щоб відключити свій робочий прожектор і, попрощавшись із добрими жінками-гардеробницями, які регулярно пригощали його чаєм, піти додому.

Цього разу, дочекавшись фіналу і не здивувавшись відсутності вигуків «Браво!», Алік відключив освітлювальні прилади лівої