Читати книгу - "Львiвська гастроль Джимі Хендрікса"

Уже на вулиці його несподівано наздогнав колега, що освітлював сцену театру з правого боку, і нагадав, що в нього сьогодні день народження й вони просто зобов'язані кудись зайти і випити по чарочці. Додому колега не кликав, що означало чергове погіршення в їхніх із дружиною стосунках.

Алік погодився – з чуття робочої солідарності. В барі недалеко від театру іменинник узяв по сто грамів горілки і простеньку закуску. Алік випив за його здоров'я й хотів був уже ввічливо відкланятись, але іменинник почав благати посидіти з ним хоч би півгодини. Й Алік зрозумів, що в колеги у душі туга й біль. І подумав ще про те, що свій сорок дев'ятий день народження колега відзначає тільки з ним, з Аліком, удвох. Ураховуючи, що особливо близькими друзями вони не були, хоча всміхались один одному і перекидалися словами регулярно, зрозумів раптом Алік, що в його колеги погано не лише в особистому житті, але й у житті взагалі. Адже якщо людині нема з ким святкувати свій день народження, значить, ніхто навкруги про її день народження не знає і ніхто цією людиною не цікавиться.

Іменинник після других ста грамів почав був скаржитися на життя, але, помітивши миттєву зміну в обличчі Аліка, замовк і взяв іще горілки. Далі говорили про театр. Розмови про театр Аліка завжди заспокоювали й налаштовували на відпочинок. Але до відпочинку поки що було далеко, адже просидів Алік із іменинником тільки півгодини, більше слухаючи та киваючи, ніж беручи участь у повноцінному діалозі.

Після третіх ста грамів колега заговорив набагато повільніше, й Алік відчув утому. Він чемно попрощався, помітивши, що іменинник майже його не слухає, і вийшов на вулицю.

Вологий холод трохи підбадьорив Аліка. Він оглядівся навсібіч, привітав поглядом темну, беззоряну ніч, яка саме починалась, і попрямував нетвердою ходою назад до театру, щоб уже звідти, як літак, лягти на давно накреслений у внутрішньому «джі-пі-есі» курс на свій будинок – через проспект Свободи і проспект Чорновола в самісінький кінець Замарстинівської вулиці.

Хвилин уже через двадцять нешвидкої ходи Алік відчув, як утома перекочувала від голови та плечей униз, опустилася в ноги, зробивши їх важкими й майже непідйомними. Йому захотілося сісти. Він зупинився, й тут-таки його захитало, мов тоненьку берізку під сильним вітром. Озирнувся. По інший бік дороги побачив комплекс Медичного центру Святої Параскеви. Повернув погляд на свій бік проспекту, вглядівся у дворик найближчого будинку. Побачив перед будинком низеньку дерев'яну огорожу, за якою виднілися невеликий квадратний столик і пеньки-табурети, що «обступили» його, – для дружного пікніка. Підійшов, переступив незграбно через маленький частокіл, пофарбований у кольори дитячого садка – жовтий і зелений, опустився обережно на пеньок і знову оглядівся на всі боки. Цього разу помітив дитячі гойдалки та дитячий дерев'яний будиночок. Будиночок був не вищий за півтора метра, але Алікові так захотілося забратись усередину і, знайшовши там закоротке для свого довгого тіла ліжко, влягтися на нього, підігнувши ноги! Та не мав він сили, щоб устати з пенька. Він поправив крислатого капелюха, піднявши його з лоба. Сконцентрувався на внутрішніх відчуттях – вони були досить неприємні й дратували Аліка своєю неконтрольованістю. Горілка сильно порушила зв'язок між рухами тіла й думками. Давно Алік не пив горілку старими, убивчими дозами «по сто грамів». Ті його знайомі, які раніше так пили, давно вже покинули гостинну землю, точніше – покірливо лягли в неї раніше від належного звичайній людині терміну. Але колега-освітлювач, мабуть, був або від природи міцний, або перебував у стані відчаю, коли людина відпускає себе так, як дитина відпускає надувну кульку, надувши, але не зав'язавши її, а потім стежить, як та, бідолашна, здуваючись, кидається в повітрі. Алік уявив, де зараз може «кидатися» іменинник, але пам'ять підказала йому, що той залишився в барі, а значить, цілком іще може там сидіти і спати, опустивши обличчя на стільницю й відсунувши скляночку вбік.

Усередині в Аліка відбувалася непідконтрольна і неприємна йому хімічна реакція. У нього, мов у колбу, наповнену рідиною, що перебуває в стані «спокою», влили горілку як сильний хімічний реагент. Тепер усе там усередині шипіло, вирувало, подразнювало первинні стінки цієї живої колби, й через цю реакцію вгору, просто в мозок, підіймався отруйний газ. Він наповнював голову і робив її водночас важкою і мовби порожньою, при цьому газ тиснув на вушні перетинки зсередини, тиснув на скроні й на лоб. І якби його голова перетворилася раптом на надуту, але не зав'язану в ділянці шиї гумову кульку, то злетіла б вона і заметалася б над містом божевільним птахом, який утратив орієнтацію. А потім, здувшись, упала б десь клаптиком дрібної, непомітної й неприємної на дотик матерії, щоб уранці потрапити під жорстку мітлу працьовитого двірника.

Газ уже тиснув і на очі. Алік зіщулився й намагався втримати їх заплющеними. А вони мовби чинили опір цьому, хотіли «вилупитися» з очних ямок.

Глибокий жаль через недовге, але інтенсивне гуляння залишався єдиною здоровою і цілісною думкою, але передчував Алік, що ось-ось і ця думка залишить його, і він, навіть якщо не повалиться на бік, не звалиться з цього не надто зручного, мокрого пенька, то замре в напруженій, незручній позі і засне так, нахилившись важким лобом до квадратної стільниці.

Самокритично скрививши губи, Алік розплющив очі й подивився на ніч перед собою. Ніч перед ним була, як і до цього, темна, погано освітлена двома вікнами ближнього будинку. І запах моря раптом залоскотав неприємно в носі, від чого захотілось Аліку чхнути. Але сил чхнути не було, і він просто хитнув головою, проганяючи неприємні відчуття.

І почув неясне бурчання, що доносилося звідкись із-боку. Спробував повернути голову, але шия не слухалася. Покосив поглядом, але нікого не побачив. Зате почув кроки. Вони наближалися.

І запах моря не покидав ніздрів, запах був солоним, йодистим. Так пахнуть напівгнилі водорості, викинуті хвилею на берег.

– Я тут сяду, добре? – прозвучав поряд стомлений нетверезий голос.

Алікові все-таки вдалося трохи повернути голову і побачити поруч на сусідньому пеньку бородатого і кошлатого чолов'ягу в дивній короткій куртці з темної тканини. Великі ґудзики стягували цю куртку на його грудях, і навіть дивний піднятий комір теж, здавалося, був застебнутий на ґудзик, і випихав безладну бороду прибульця від шиї вперед, і одночасно утримував його голову, наче якийсь постопераційний корсет-«нашийник».

– Тобі тут погано? – запитав мужик,