Читати книгу - "Апостол черні"

Чи їх так багато?

Ні. Але страшні, бо покривджені. Один, що був відійшов з життєвої арени, оставив ніби полиск шаблі за собою; другий, станувши о щабель нижче в суспільстві, станув на непохитний ґрунт мозольної праці — і виховував, як вмів, дітей на характерних українців… а третій…

Він розсміявся.

Батько передав йому свою меланхолійну, просту, нецікаву історію… а він… він має з неї щось дальше витворити, крім цього, чи стрінеться він хоч раз в житті з тим гордим ляхом, що глядів згорда на його конаціоналів… а для себе лише щонайліпше з життя загарбував.

Раз він все-таки його в житті побачить… Мусить побачити і, вставляючись перед нього, представитись внуком Юліяна Цезаревича.

Рука молодого офіцера мимоволі вхопила за ручку шаблі і стиснула її. Якісь сани прогнали, задзвонивши крізь тиху ніч, і збудили офіцера з його дум. Він завернув одним кроком і попрямував додому.

Сніг чим раз то уставав, а заким Юліян ліг до супочинку, він приступив до вікна і відчинив його широко. Так йому треба було. Холоду і супокою. Коли мати раненько увійшла нечутним кроком до сина, він спав кріпко, а крізь відчинене вікно нападав сніг білим пухом на футринах і аж недалеко постелі уклався.

Вона гляділа здержаним віддихом на одинака. «Дороге моє… та й молоде ще таке… молоде, — прошептала, — а в сні чогось поважне, бо зморщені брови». І нечутно як увійшла, так і віддалилась безшелесним кроком.

*

Через два дні гуляла заметільниця і розносилась у воздусі. Студений вітер різав по лиці тих, що відходили з хати, і обертав кругом. Сніг насів на дахи грубою верствою, оперся попід мури, обтяжив галуззя дерев, балкони, умістився по ґзимзах камениць і рамах вікон і білів, де б не засягнув оком. По дорогах і тротуарах наріс аж надто високо.

Третьої днини змінилася погода і сонце виглянуло начас.

Робітники обмітали, чистили тротуари-дороги, вивозячи фірами ту білу масу, що так в достоту насипалася, як вже зо дві зими тому назад не було.

«Нова чвертка на небі настала та й зломила силу», — кликнув один робітник до другого.

«Зломила що зломила, а до Йордану ще вам покаже свою фортуну».

«Покаже… бо то  Й о р д а н,  як і свята руські були; бо ті перші все бувають мляві. Що ляцьке або німецьке… то не наше».

З одної бічної вулиці над’їхала сотня драгунів на пишних конях, блискуча, чиста, кріпка, і розмова перервалася.

«Між ними є більша часть і наших… куме. Кажуть, українці до коней придаються».

Військо проминуло.

«Ану скорше замітайте, скорше», — упімнув поліціянт, що стояв недалеко і вже передше завважав мляву роботу робітника.

«Кум» глянув на нього спідлоба, та й сплюнув вперед себе, не рухнувшись ані на цяточку.

«Числитесь до робітників, а праця ваша на місці».

«А вам що до мене? Ви мене годуєте?»

«Я вас не годую, але нехай буде по правді, якби всі такі робітники, як ви, світ би „скрепиривав“ на місці».

«Ади, пан шваб який ретельний; аж мене вздрів. Ади-и-и», — заспівав та й підняв мітлу.

Поліціянт обернувся і пішов кілька кроків дальше.

«Мене хто мав силувати до роботи, га? як хочу, йду, а коли ні, то ні».

Юліян, що саме переходив, підхопив ті слова і глянув на чоловіка.

Цей здійняв капелюх.

Юліян машинально подякував.

«Кажу, мене хто мав силувати до роботи, як хочу, то піду, а коли ні, то ні».

Українська вдача. Не здійметься, аж його не припече, аж не вдариш молотом. І тут же в його уяві здійнялися німецькі і чеські робітники. Раз народ. Так і мають.

Все той однаковий родинний гній… «Хто винен? Не здатні до існування?» — спитав його голос внутрі. Нема фанатизму, нема заохоти, нема імпульсу і «не дай Боже» понад достаточне в українця, пригадався йому, наче воскрес з глибини душі, голос одного професора, що цінував тим лінивість українського ученика в школах.

«Ади, ein, zwei, ein, zwei[92], та й пішов, — забурмотів робітник, — що йому за біда? А ти тут стій та й махай мітлою, та й махай, коли б ти так махав, а я б твоєю шаблею знав що робити…»

«Куме! ви вже готові?»

«Я? Зар-раз…»

«Бо я своє скінчив і йду полуднувати. Жінка харч принесла».

*

Точно десять хвиль перед четвертою по обіді проходжувався Юліян перед будинком, де містилось «Кіно» і оглядав прохожих і тих, що спішили всередину. Хвилями ставав перед стіною будинку, де була причеплена програма фільму і перечитував. По правді, його зовсім не цікавило, що то має бути за штука. Його турбувало, що Еви не було, а він, навчений до точности, числився з кождою хвилиною. Переглянувши пораз третій заповіджену штуку, в котрій мала виступати одна славна артистка, він обернувся і пішов назад.

Може, і не прийде, може, і не прибула з Покутівки через заметільницю, хоч сьогодні вже день перемінний. Спокійно, любо, стужа пом’якла — лиш снігу не жалували небеса. От там два хлопці, бідно одіті, бігли серединою не дуже фреквентованої дороги в тій части міста і свавільно обкидувались ним. Ніщо їм не вадило. Ні діри в ліктях витертих блюзок, ані сани, що тут і там дзвінками заповідали, що ось вже за їх спинами, ані прохожі… байка було то все для них. Чого пересуватися без руху? Раз в рік зима, а сніг такий любий… хто хоче нехай собі — але їм це забава. Он ще один такої гадки прилучився — третій до двох, і вже бухнув велику голову снігу за першим. Він радується, регочеться на все лице — аж пашить з розкоші — але куди вона впала? Чи туди, куди він цілив? Ні. Вона впала саме якомусь панству перед ноги, і то так, що вдарила, розбившись, якусь даму по раменах. Дві панни це були і один військовий молодий чоловік.

«Не вдав, не поцілив», — кликнула та, що була вдарена, розсміявшись