Читати книгу - "Коханець леді Чатерлей"

І він прикрасив квітами волосся власного тіла, прикріпив до пеніса гілку крученої джені і застромив у пупок єдиний дзвіночок гіацинта. Вона здивовано спостерігала його дивну завзятість. А він запхнув у вуса квітку, котра звисала прямо під носом.

— Джон Томас одружується з леді Джейн, — сказав він. — А Констанс та Олівер нехай забираються під три чорти. Можливо…

Він розвів руки, чхнув, і квіти злетіли з носа й пупка. Він знову чхнув.

— Можливо, що? — вона чекала на продовження.

— Га? — сказав він.

— Можливо, що? Що ти збирався сказати? — наполягала вона.

— Га, що я збирався сказати?

Він забув. Те, що він так і не договорив, стало одним з розчарувань її життя.

Жовта сонячна смуга осяяла верхівки дерев.

— Сонце! — сказав він. — А тобі час іти. Час, моя пані, час! Що летить без крил, ваша світлість? Час! Час!

Він узяв сорочку.

— Скажи на добраніч Джонові Томасу, — сказав він, дивлячись на свій пеніс. — Йому спокійно в обіймах крученої джені! Не дуже-то й горить зараз товкачик!

І він через голову натягнув фланелеву сорочку.

— Найнебезпечніший момент для мужчини, — сказав він, коли виринула голова, — це вдягати сорочку. Запихаєш голову, наче в мішок. Тому мені більше подобаються американські сорочки, котрі вдягаєш, як жакет.

Вона все ще стояла, спостерігаючи за ним. Він ступив у короткі підштаники й зашпилив їх на талії.

— Гляньте на Джейн! — сказав він. — У всьому цвіту! Хто заквітчає тебе на другий рік, Джені? Я чи хтось інший? «До побачення, мій дзвіночку, прощавай!» У перші дні війни я ненавидів цю пісню.

Він сів і почав натягати шкарпетки. Вона все ще не ворушилася. Він поклав руку на її округлі сідниці.

— Чарівна, маленька леді Джейн! — сказав він. — Може, у Венеції знайдеться мужчина, котрий заквітчає твоє волосся жасмином, а пупок — квіткою граната. Бідолашна маленька леді Джейн!

Він потупив голову. Тоді продовжив місцевою говіркою:

— Еге ж, може, так, може, так! Ну, тоді я зара скажу, і конєц. Но тобі трав діватися і йти назад у твої англійські маєтки, як красіво вони стоят. Час минув. Час минув для сера Джона і для маленької леді Джейн. Вдягайте своє дрантячко, леді Чатерлей! Тра тобі бути кимось, навіть коли ти стоїш без свого дрантя, в самих тільки рештках квітів. Отак, отак, я тебе розберу, ти мій маленький дрізд із тяжким хвостиком. — І він поскидав листи з її волосся і поцілував її вологе волосся, зняв квіти з її грудей, і поцілував їй груди, і поцілував її пупок, і пагорб Венери, де ще затінилися квіти. — Ці можуть лишатися, якщо хочуть, — сказав він. — Отже, ти знов гола, просто голозада любка і трохи леді Джейн! Тепер натягай своє дрантя, бо тобі тра йти, а то леді Чатерлей запізниться до обіду, і мою дівоньку поспитають, де вона швендяла!

Вона ніколи не знала, як відповідати йому, коли він переходив на цю мову. Отже, вона вдягалася і намірилась безславно пробратися додому в Реґбі. Принаймні так вона відчувала — безславно додому. Він збирався провести її до дороги. Під дашком у повній злагоді сиділи молоді фазани.

Коли вони вийшли на дорогу, до них, спотикаючись, прямувала бліда місіс Болтон.

— О, моя пані, ми хвилювалися, чи не трапилося що з вами!

— Ні! Нічого не трапилося!

Місіс Болтон глянула в обличчя чоловіка, гладке й свіже від кохання. Вона зустріла його напівусміхнений, напівглузливий погляд. Він завжди сміявся з невдач. Однак дивився на неї доброзичливо.

— Добрий вечір, місіс Болтон. Тепер, ваша світлість, усе гаразд, отже, я можу вас покинути. На добраніч, ваша світлість! На добраніч, місіс Болтон.

Він віддав честь і пішов убік.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Вдома Коні потрапила на жахіття перехресного допиту. Під час чаю Кліфорда не було, він повернувся саме перед грозою, і де її світлість? Ніхто не знає, тільки місіс Болтон висловила припущення, що та пішла прогулятися до лісу. До лісу, в таку зливу! Кліфорд зразу дозволив собі поринути в стан нервового схиблення. Він підстрибував при кожному спалаху блискавки і полотнів при кожному ударі грому. Він споглядав холодну зливу, наче кінець світу. Він дедалі більше й більше шаленів.

Місіс Болтон пробувала втихомирити його.

— Вона заховається в хатині, доки все скінчиться. Не турбуйтеся, з її світлістю все гаразд.

— Мені не подобається, що вона у лісі в таку зливу! Мені взагалі не подобається, що вона в лісі! Вона пішла більше двох годин тому. Коли вона вийшла?

— Саме перед вашим поверненням.

— У парку я її не зустрів. Один Бог знає, де вона і що з нею сталося.

— О, нічого не сталося. Побачите, вона вернеться зразу після дощу. Її затримав дощ.

Та її світлість не повернулася додому зразу після дощу. Час минав, сонце визирнуло, щоб кинути своє останнє жовте проміння, а від неї — ні звуку. Сонце сіло, почало темніти, прозвучав перший удар ґонґа до обіду.

— Жах! — сказав Кліфорд безумно. — Я пошлю на розшуки Філда і Бетса.

— О, не робіть цього! — вигукнула місіс Болтон. — Вони подумають про самогубство чи ще щось таке. О, не давайте підстав для довгих пересудів. Дозвольте мені піти до хатини і перевірити, чи вона часом не там. Я її обов'язково розшукаю.

Отож, посперечавшись трохи, Кліфорд дозволив їй піти.

Так Коні зустріла її, самотню й бліду, коли та дибала дорогою.

— Не ображайтеся, що я шукаю вас, моя леді! Але сер Кліфорд у такому стані. Він переконав себе, що вас ударила блискавка чи привалило якесь дерево. І він хотів послати до лісу Філда й Бетса шукати ваше тіло. Тому я подумала — краще піти самій, ніж розтривожувати слуг.

Вона нервувалася. Бачила на обличчі Коні гладкість і напівдрімоту пристрасті, а також відчувала, що Коні роздратована її появою.

— О так! — сказала Коні. І вона більше нічого не могла додати. Обидві жінки мовчки брели мокрим лісом, а великі краплі розривалися, немов вибухи. Коли вони дісталися парку, Коні вирвалася вперед, а місіс Болтон трохи засапалася — адже розповніла.

— Яка дурість з боку Кліфорда зчиняти галас! — нарешті люто сказала Коні, насправді звертаючись до себе.

— О, знаєте чоловіків! Вони люблять себе накручувати. Та він утихомириться, як тільки побачить вашу світлість.

Коні дуже розгнівалася від думки, що місіс Болтон знає її таємницю, адже та, звичайно, знає. Раптом Коні спинилася на стежці.

— Те, що за мною стежать, — страхітливо! — її очі палали.

— О, ваша світлість, не кажіть такого! Він, безперечно, послав би двох чоловіків, і вони