Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Твори. Том 1 📚 - Українською

Читати книгу - "Твори. Том 1"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Твори. Том 1" автора Гі де Мопассан. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 73 74 75 ... 217
Перейти на сторінку:
почерком вивів заголовок:

«Спогади африканського стрільця»

Далі заходився обдумувати перше речення.

Він сидів, схиливши голову на руку, втупивши очі в розгорнений перед ним білий аркуш паперу.

Про що писати? Він не міг згадати нічого з того, що розповідав недавно — жодного анекдота, жодного факту, нічогісінько. Раптом у нього майнула думка: «Треба почати з від’їзду». І він написав: «Це було 1874 року, десь у середині травня, коли виснажена Франція спочивала після катастроф страшного року…»

Тут Дюруа спинився, не знаючи, як пов’язати з цим те, що мало йти далі — своє відплиття, подорож, перші враження.

Поміркувавши хвилин із десять, він вирішив відкласти на завтра вступну сторінку, а тепер змалювати Алжір.

І він написав: «Алжір — це зовсім біле місто…» — однак більше нічого вигадати не міг. Він бачив у думках гарне чистеньке місто, що спадає каскадом пласких будинків з верховини гори до моря, проте не знаходив жодного слова, аби змалювати те, що бачив, те, що почував.

Зосередився як тільки міг і додав: «Воно заселене почасти арабами…» Після цього він кинув перо на стіл і підвівся. На вузенькому залізному ліжку, де його тіло вилежало ямку, він побачив свою буденну одіж, зім’яту, гидку, немов лахміття трупарні. А на солом’яному стільці лежав шовковий циліндр, його єдиний циліндр, — денцем догори, немов чекав милостині.

На стінах кімнати, обклеєних сірими шпалерами з блакитними букетами, було стільки ж плям, скільки й квіток — давніх, підозрілих плям, походження яких годі було визначити: чи то розчавлені блощиці, чи олійні краплі, чи сліди пальців, намащених помадою, чи бризки змилків. Усе тут тхнуло ганебними злиднями, злиднями паризьких мебльованих кімнат. І в душі Дюруа спалахнула лють проти убозтва цього життя. Він сказав собі, що треба негайно вибиратися звідси, що треба завтра ж покірчити з цим нужденним животінням.

Його знову пойняла хіть до праці, він сів до столу й почав добирати речення, щоб відтворити чарівну своєрідність Алжіра, цього переддвер’я таємничої і глибокої Африки, Африки мандрівних арабів і незнаних негрів, недо-слідженої і принадної Африки, звідки нам інколи привозять і показують у міських садах дивовижних тварин, мовби створених для казки; чудернацьких курей — страусів; газелей — цих божественних кіз, химерних і гротескних жираф, поважних верблюдів, потворних гіпопотамів, незграбних носорогів і горил — цих страхітливих братів людини.

Дюруа невиразно відчував, як зринають у голові думки; він, можливо, міг би висловити їх, але не міг записати на папері. Власне безсилля дратувало його, він знову підвівся: руки були вогкі від поту, кров стугоніла в скронях.

А коли його погляд упав на рахунок пралі, переданий цього вечора консьєржом, його раптом охопив безмежний розпач. Його радість умить зникла разом із самовпевненістю і вірою в майбутнє. Кінець, усьому кінець; він нічого не зробить, з нього нічого не вийде; він почував себе нікчемним, бездарним, непотрібним, приреченим.

І він знову підійшов до вікна — саме в ту мить, коли поїзд із страшенним гуркотом вихопився з тунелю. Поїзд мчав крізь поля та рівнини туди, до моря. І спогад про батьків зажеврів у серці Дюруа.

Цей поїзд мав пройти майже повз них, усього в кількох льє від їхнього будинку. Дюруа знову його побачив — той маленький будиночок на прибережному горбі, при в’їзді в село Кантеле, з якого видно Руан і величезну долину Сени.

Його батьки держали невеличкий шинок-харчевню, куди міщани з передмість сходились поснідати в неділю. Вона звалась «Гарний краєвид». Вони хотіли з свого сина зробити пана і віддали його до колежу. Скінчивши навчання і не подужавши іспиту на бакалавра, Дюруа пішов відбувати військову службу, сподіваючись стати офіцером, полковником, генералом. Проте служба набридла хлопцеві ще за-цовго до того, як минуло п’ять років, і він почав мріяти про кар’єру в Парижі.

Відслуживши строк, Дюруа приїхав сюди, хоча батьки, пересвідчившись у марності своїх сподівань, тепер просити, щоб він жив разом із ними. Та він вірив — доля ще всміхнеться до нього завдяки щасливому збігові обставин, яких — він і сам не знав, але які, проте, напевно зуміє підготувати й використати.

Він мав успіх у полку, легкі перемоги над жінками і навіть пригоди в трохи вищому товаристві: спокусив дочку якогось податкового інспектора, що ладна була кинути все, і піти за ним, та дружину повіреного, яка намагалась утопитися з горя, коли він її покинув.

Товариші казали про нього: «Це хитрун, це пройда, пролаза, — він завжди вийде сухим із води». І Дюруа справді вирішив стати хитруном, пройдою і пролазою.

Совість цього природженого нормандця, розбещена звичайним в Африці мародерством, здирствами та шахрайством, а також підігріта уявленнями про честь, що прищеплюються в армії, військовим молодецтвом, патріотичним почуттям, геройськими історіями, що їх розповідають серед унтерів, — стала наче скринькою з потрійним дном, де можна було знайти все, що завгодно.

Проте бажання висунутись панувало над усім.

Непомітно для себе Дюруа почав мріяти, як робив це щовечора. Він уявляв собі якусь чудову любовну пригоду, що приведе до здійснення його надій. Він мав одружитися а дочкою банкіра чи вельможі, яку зустріне на вулиці й зачарує з першого погляду.

Пронизливий свисток паротяга, що вихопився з тунелю, немов здоровий кролик із нори, і помчав по рельсах у депо на спочинок, збудив його від мрій.

І його знову охопила невиразна й радісна надія, що завжди жевріла в його свідомості, і він послав навмання поцілунок у темряву ночі, любовний поцілунок жаданій незнайомці, палкий поцілунок сподіваному багатству. Потім зачинив вікно й почав роздягатись, шепочучи:

— Нічого, вранці я на свіжу голову візьмусь до писання. А зараз вона в мене як довбешка. Крім того, я, мабуть, забагато випив. Не можна добре працювати, коли ти підхмелений.

Він ліг у ліжко, загасив свічку і майже відразу заснув.

Прокинувся Дюруа рано, як прокидаються в дні палкої надії або турботи, і, схопившись з ліжка, розчинив вікно, щоб хильнути, як він казав, добру склянку свіжого повітря.

Будинки на Римській вулиці, по той бік широкої залізничної колії, блищали в сяйві вранішнього сонця, немов намальовані ясним білилом. Ген-ген праворуч видніли горби Аржантейля, верховини Саннуа і млини Оржемона, повиті синюватим туманом, мовби легким і прозорим серпанком, накинутим на обрій.

Дюруа якусь хвильку милувався далекими полями, тоді прошепотів: «Там, мабуть, до біса гарно в такий день, як сьогодні». Потім згадав, що йому треба працювати, та ще й негайно, і послав, давши десять су, сина консьєржа, аби той сказав у конторі, що він хворий.

Він сів

1 ... 73 74 75 ... 217
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори. Том 1», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Твори. Том 1"