Читати книгу - "Твори. Том 1"

Все даремно. Нічого не спадало на думку.

Проте це не вкинуло його в розпач. Він подумав:

«Нічого, я не звик до цього. Це фах, і його треба опанувати, як і всякий інший. Треба, щоб мені допомогли першого разу. Я розшукаю Форестьє, і він за десять хвилин облагодить справу з моїм нарисом».

І він пішов одягатись.

Опинившись на вулиці, Дюруа вирішив, що ще надто рано йти до приятеля, який, мабуть, спить. Отже, він став неквапом прогулюватись під деревами зовнішнього бульвару.

Ще не було і дев’ятої години, коли він дійшов до парку Монсо, зовсім свіжого, вогкого від поливання.

Сівши на лавку, він знову почав мріяти. Дуже елегантний юнак ходив перед ним туди й сюди, очевидно, чекаючи жінку.

Вона нарешті з’явилась швидкою ходою, під вуаллю. Після короткого потиску рук вони подалися геть.

Бурхлива жадоба кохання пройняла серце Дюруа, жадоба вишуканого, делікатного, ніжного кохання. Він підвівся і рушив далі, думаючи про Форестьє. Ось кому справді пощастило.

Він підійшов до під’їзду саме в ту мить, коли його приятель виходив із дому.

— Це ти? Так рано! Що приключилося?

Дюруа, зніяковівши від того, що зустрів Форестьє вже на вулиці, пробурмотів:

— Річ у тому… Річ у тому… Я не можу написати свого нарису, знаєш, нарису про Алжір, що пан Вальтер просив у мене. Це анітрохи не дивно — адже я ніколи не писав. Для цього потрібна практика, як і для всього іншого. Я швидко навчусь цього, я певен, але на початку я не знаю, як приступитись до нього. Думок — рясно, а слів — жодного.

Він спинився збентежений. Форестьє лукаво посміхнувся:

— Це мені знайоме.

Дюруа підхопив:

— Так, на початку це, либонь, трапляється з кожним. Отже, я прийшов… я прийшов попросити в тебе допомоги. За десять хвилин ти дав би справі раду, показав би мені, з чого почати. Це був би для мене добрий урок стилістики, а без тебе я не впораюсь.

Форестьє, все ще весело посміхаючись, ударив свого колишнього товариша по плечу і сказав:

— Іди до моєї дружини, вона допоможе тобі не гірше за мене. Я вимуштрував її до цієї роботи. Мені зараз нема коли, а то я залюбки зробив би це сам.

Дюруа, стороплений, стояв ні в сих, ні в тих.

— Але так рано я не можу з’явитись до неї…

— Любесенько можеш. Вона вже встала. Ти знайдеш її в моєму кабінеті, вона якраз упорядковує мої нотатки.

— Ні… це неможливо… — відмовився Дюруа.

Форестьє взяв його за плечі, повернув і штовхнув до сходів:

— Та йди, хлопче, коли я кажу тобі, йди! Не лізти ж мені на четвертий поверх, щоб привести тебе і розповісти про твою халепу.

Тоді Дюруа наважився:

— Ну, дякую. Я піду. Скажу твоїй дружині, що ти мене примусив, просто примусив піти до неї.

— Гаразд. Вона тебе не з’їсть, не турбуйся. Головне — не забудь: рівно о третій пополудні.

— О, не турбуйся.

І Форестьє подався квапливим кроком, а Дюруа почав повільно підійматися зі східця на східець, добираючи, що сказати, і хвилюючись, як його приймуть.

Двері відчинив слуга. Він був у синьому фартуху, з мітлою в руках.

— Пан уже пішов, — обізвався він, не чекаючи запитання.

Але Дюруа не відступавсь:

— Спитайте у пані Ферестьє, чи може вона прийняти мене. Скажіть, що я прийшов від її чоловіка. Я зустрів його на вулиці.

Після цього Дюруа почав чекати. Слуга вернувся, відчинив двері праворуч і промовив:

— Пані чекає на вас.

Вона сиділа в кріслі за письмовим столом у невеличкій кімнаті, де всі стіни були заставлені полицями з книжками. Різнобарвні спинки — червоні, жовті, зелені, лілові й сині — надавали одноманітній лінії томів барвистого і веселого вигляду.

Пані Форестьє обернулась, усміхаючись, оповита білим пеньюаром з мереживом, і простягла йому руку, що оголилася з-під широкого рукава.

— Так рано? — обізвалась вона й потім додала: — Це не докір, це просто запитання.

Дюруа пробелькотів:

— О пані, я не хотів заходити, але ваш чоловік, якого я зустрів унизу, примусив мене. Мені вкрай ніяково, я навіть не наважуся сказати, що саме привело мене сюди.

Вона кивнула на крісло:

— Сідайте й розказуйте.

Вона тримала двома пальцями гусяче перо і весь час крутила його, а перед нею лежав великий аркуш паперу, списаний до половини, — робота, яку перервав прихід Дюруа.

Видно було, що їй дуже добре за цим робочим столом, що вона почуває себе тут так само зручно, як і у вітальні, що вона зайнята своєю звичайною справою. Від пеньюара віяло легкими, свіжими пахощами недавно скінченого туалету. Дюруа намагався уявити собі її молоде, біле, повне й тепле тіло, ніжно оповите м’якою тканиною.

Він мовчав, і пані Форестьє знову спитала:

— Ну, то кажіть, в чому справа?

Він пробурмотів, затинаючись:

— Ось… але справді… я не наважусь… Річ у тому, ще я працював учора ввечері допізна… і сьогодні вранці… дуже рано… щоб написати той нарис про Алжір, що пан Вальтер замовив мені… Але в мене нічого не виходить… Я порвав усі чернетки… Адже я не звик до цієї роботи; і я прийшов просити Форестьє допомогти мені… за першим разом…

Пані Форестьє перепинила його, сміючись від щирого серця, щаслива, весела й потішена:

— А він послав вас до мене?.. Дуже мило…

— Так, пані. Він сказав, що ви влаштуєте мені цю справу краще за нього… Але я… я не наважувався, я не хотів. Ви розумієте?

Вона підвелась:

— Таке співробітництво обіцяє бути дуже приємним. Я в захваті від вашої ідеї. Ось що — сідайте на моє місце, бо моє письмо знають у газеті. І ми зараз напишемо нарис, але такий нарис, який справді матиме успіх.

Дюруа узяв перо, поклав перед собою аркуш паперу і чекав.

Пані Форестьє, стоячи, дивилась, як він готувався; потім вона взяла цигарку з каміна й закурила.

— Я не можу працювати без цигарки, — пояснила вона. — Ну, що ж ви хочете розповісти?

Він здивовано глянув на неї:

— Але ж я не знаю, саме тому я й прийшов до вас.

— Ну, гаразд, я допоможу вам, — відказала вона, — Я дам підливу, але страву повинні дати ви.

Дюруа збентежено мовчав; нарешті промовив непевно:

— Я хотів би розповісти про свою подорож з самого початку…

Пані Форестьє сіла проти нього, з другого боку великого стола, і, дивлячись йому в очі, сказала:

— Ну, що ж, змалюйте її спершу мені, тільки