Читати книгу - "Твори. Том 1"

Та Дюруа не знав, з чого почати, і вона стала розпитувати його, немов священик на сповіді, ставлячи точно сформульовані запитання, — і в пам’яті його спливали забуті деталі, люди, яких він зустрічав, і випадкові постаті.

Так він розповідав хвилин п’ятнадцять, а тоді вона зненацька перепинила його:

— Тепер починаймо. По-перше, ми припустимо, що ви ділитесь своїми враженнями з якимось приятелем; це дозволить вам наговорити безліч дурниць, робити найрізноманітніші зауваження, бути природним і дотепним, коли пощастить. Отже, починайте:

«Любий Анрі, ти хочеш знати, що таке Алжір, і ти це знатимеш. Я посилатиму тобі — бо мені однаково нема чого робити в цій маленькій мазанці, де я живу, — щось подібне до щоденника мого життя, день по дню, година по годині. Деякі місця будуть трохи грубуваті, та дарма: ти не зобов’язаний показувати це своїм знайомим дамам».

Вона спинилась, аби запалити погаслу цигарку, і рипіння гусячого пера по паперу відразу ж припинилось.

— Далі,— сказала вона по хвилі.

«Алжір — це велике французьке володіння на кордоні великих недосліджених країн, що звуться пустинею Сахарою, Центральною Африкою і т. ін., і т. ін.

Алжір — це ворота, білі, чарівні ворота до цього дивного континенту.

Та спочатку треба добратись туди, а це не всім буває до вподоби. Ти знаєш, що я непоганий верхівець, об’їжджаю коней полковника. Але можна бути добрим кавалеристом і поганим моряком. Це я перевірив на власному досвіді.

Пригадуєш майора Сембретаса, якого ми звали «доктором Блюво»? Коли ми вважали, що нам уже час перепочити добу в шпиталі, в цій землі обітованій, ми з’являлись до нього на прийом.

Він сидів на стільці, розставивши свої товсті ноги І червоних штанях, упершись кулаками в коліна й зігнувши в ліктях руки, і поводив своїми величезними банькатими очима, покусуючи білий вус.

Пам’ятаєш його лікарський припис: «У цього солдаті розлад шлунку. Дайте йому блювотне № 3 за моїм рецептом. Потім дванадцять годин відпочинку, і він видужае.

Воно було всемогутнє, те блювотне, всемогутнє й непереможне. Все-таки ми його ковтали, бо так було треба. Потім, випробувавши рецепт «доктора Блюво», втішалися дванадцятьма годинами цілком заслуженого — відпочинку.

Так от, любий мій, щоб добратись до Африки, треба витерпіти протягом сорока годин сильне блювотне іншого гатунку, за рецептом Трансатлантичної компанії.

Пані Форестьє потирала руки, задоволена з своєї гадки.

Потім підвелась, закурила другу цигарку і почала ходити туди й сюди по кімнаті, диктуючи, пускаючи завити диму, що виходили прямо з маленького круглого отвору між її стиснутими губами, поступово ширились і здіймались угору, залишаючи де-не-де в повітрі сірі биндочки, немов прозорий туман, немов хмаринки, схожі на павутиння. Часом вона відганяла долонею ці легкі, але стійкі штрихи, часом розсікала їх гострим рухом вказівного пальця і потім зосереджено й задумливо дивилась як повільно зникають дві смужки ледь помітного диму.

А Дюруа, підвівши очі, стежив за всіма її жестами, за всіма позами, за всіма рухами тіла та обличчя в цій невиразній грі, що не зачіпала її думки.

Тепер вона вигадувала подорожні пригоди, змальовувала створених її уявою супутників і намічала любовну інтригу з дружиною піхотного капітана, що їхала до свого чоловіка.

Потім, сівши, пані Форестьє почала розпитувати Дюруа про топографію Алжіра, про яку не мала жодного уявлення. Через десять хвилин вона вже знала розташування міста не гірш за нього самого і склала невеличкий розділ з політичної та колоніальної географії, щоб увести в курс подій і добре підготувати читача до розуміння серйозних проблем, які мали бути порушені в наступних нарисах.

Потім вона продовжила це мандрівкою в Оранську округу — фантастичною мандрівкою, де йшлось насамперед про жінок — мавританок, єврейок, іспанок.

— Тільки це й цікавить читача, — зауважила вона.

Закінчила пані Форестьє зупинкою в Саїді, біля підніжжя високих плато, і поетичним, але недовгим романом між унтер-офіцером Жоржем Дюруа та іспанкою-робітницею з фабрики в Айн-ель-Гадражі, де обробляли альфу [10]. Вона розповідала про їхні нічні побачення на кам’янистих голих скелях, де гавкають і виють шакали, гієни й арабські собаки.

А тоді мовила веселим голосом:

— Продовження завтра!

І додала, піднявшись:

— Ось як пишуть нариси, люб’язний пане. А тепер підпишіть будь ласка.

Дюруа вагався.

— Та підпишіть же!

Він засміявся і підписав унизу сторінки: «Жорж Дюруа»

Вона все ходила й курила; а він дивився на неї, не знаходячи слів подяки, радіючи з своєї близькості до молодої жінки, пройнятий вдячністю, почуттєвою насолодою від тієї інтимності, що зароджувалася між ними. Йому здавалось, що все навколо було частиною її самої — все, аж до стін, заставлених книжками. Крісла, меблі, повітря, де плавав тютюновий дух, мали в собі щось неповторне, миле, ніжне, захопливе, що йшло від неї.

Раптом пані Форестьє спитала:

— Якої ви думки про мою подругу, пані де Марель?

Він здивувався.

— Як вам сказати… по-моєму… по-моєму… вона чарівна.

— Справді?

— Звичайно.

Йому хотілось додати: «Але не така, як ви». Проте він не наважився.

Пані Форестьє тим часом провадила:

— А коли б ви знали, яка вона весела, оригінальна, розумна! Це богема, справжня богема. Ось чому чоловік не дуже її любить. Він бачить в ній тільки вади і не цінує чеснот.

Дюруа був уражений, дізнавшись, що пані де Марель заміжня. А проте, це було цілком природно.

Він спитав:

— То в неї є чоловік?.. А чим він займається?

Пані Форестьє тихенько знизала плечима й ворухнула бровами, вкладаючи в цей рух якийсь невловимий натяк:

— О, він інспектор на Північній залізниці. Щомісяця приїздить у Париж на тиждень. Це, як каже його дружина, «трудова повинність», або «тижнева панщина», або ще «страсний тиждень». Коли ви познайомитесь із нею ближче, то побачите, яка це мила й розумна жінка. Навідайте її цими днями.

Дюруа забув, що йому час іти; йому здавалося, що він залишиться тут назавжди, що він у себе дома.

Аж тут двері безгучно розчинились, і ввійшов якийсь високий пан; про нього не доповіли.

Він спинився, побачивши незнайомого чоловіка. Пані Форестьє ніби зніяковіла на мить, потім мовила своїм звичайним голосом, хоч обличчя її трохи зашарілося:

— Та заходьте ж, дорогий друже. Я вас познайомлю-з близьким приятелем Шарля — з паном Жоржем Дюруа, майбутнім журналістом.

Потім, додала вже іншим тоном:

— Найкращий і найближчий наш друг — граф де Водрек

Чоловіки розкланялись, дивлячись один одному просто в вічі, і Дюруа відразу ж почав прощатись.

Його не затримували. Він пробелькотів слова подяки, потиснув простягнену руку молодої