Читати книгу - "Чарівні створіння"

— Ітане Вейт, і сліпий побачить, що ти не любиш тварин. Ці малята нас ніколи не скривдять, — тітка Грейс кинула на мене осудливий погляд. — А що з ними робити? Їхньої мами немає, вони без нас помруть.

— Я відвезу їх до Асоціації захисту тварин.

Тітка Мерсі несамовито притисла білок до грудей.

— До Асоціації? Там же всі убивці! Вони їх точно вб’ють!

— Годі про ті асоціації. Ітане, дай мені он ту піпетку.

— Навіщо?

— Треба їх годувати що чотири години з цієї піпетки, — пояснила тітка Грейс. Тітка Пруденс тримала одне з білченят на долоні, а воно зголодніло смоктало кінчик піпетки. — А раз на день ми ватяною паличкою чистимо їхні інтимні місця, щоб вони навчилися самі за собою доглядати.

Ну, це мені показувати не було потреби.

— А звідки ви все це знаєте?

— Ми прочитали в ан-тернеті, — гордо всміхнулася тітка Мерсі.

Я не розумів, звідки бабці знають про інтернет, коли у них немає навіть тостера.

— А як ви добралися до інтернету?

— Тельма відвезла нас у бібліотеку, і міс Маріан нам підказала. У них там є комп’ютери. Ти це знав?

— І там можна знайти все, навіть брудні фото. Там такі весь час вискакують, уявляєш?

«Брудними» тітка Грейс, певно, вважала фото в стилі ню, а це мало б відвадити Сестер від інтернету назавжди.

— Я просто хочу вам іще раз нагадати, що це погана ідея. Ви не зможете завжди тримати їх біля себе. Вони виростуть і стануть агресивніші!

— Ну, ми й не збираємося за ними все життя доглядати, — похитала тітка Пруденс головою, нібито дивуючись моїй дурнуватій ідеї. — Тільки-но вони навчаться самі про себе дбати, ми їх випустимо у двір.

— Але вони ж не знатимуть, як добувати їжу, саме тому не можна приручати диких тварин. Коли ви їх випустите, вони здохнуть з голоду!

Цей аргумент мав спрацювати і вберегти мене від поїздки до лікарні.

— Ось тут ти помилився. В ан-тернеті все про це написано, — мовила тітка Грейс. Цікаво, де вони знайшли сайт про те, як вирощувати диких білок і чистити їхні інтимні місця ватяними паличками? — Треба навчити їх збирати горіхи. Ти закопуєш горіхи на подвір’ї і пускаєш білок їх шукати.

Я вже зрозумів, до чого вона хилить. Того ж дня я закопував для білок горіхове асорті й думав, скільки ж іще мені треба буде викопати ямок, щоб сестри сказали «досить».

За півгодини грабарства я почав знаходити в землі різні предмети: наперсток, срібну ложку, якусь не надто дорогу каблучку з аметистом, котра однак стала гарним приводом для того, щоб я врешті-решт перестав ховати арахіс. Повернувшись у будинок, я застав тітку Пруденс у супертовстих окулярах до читання над купою пожовклих паперів.

— Що ви читаєте?

— Я просто шукаю дещо для мами твого друга Лінка. ДАР готують туристичний маршрут «Південна спадщина», і їм потрібні деякі історичні замітки, — вона перегорнула один зі стосів. — Але дуже важко знайти щось з історії Гатліна, де б не йшлося про Рейвенвудів.

А про це в ДАР хотіли чути менше за все.

— Тобто?

— Ну, без Рейвенвудів, як я вважаю, Гатліна взагалі б не було. Тому важко написати історію міста — і не згадати про них.

— А вони що, дійсно з’явились тут раніше за решту?

Я чув, як про це казала Маріан, але починав вірити в це тільки зараз.

Тітка Мерсі вийняла зі стосу один папірець і піднесла його так близько до очей, що букви в неї повинні були вже двоїтися. Тітка Пруденс вихопила в неї аркуш:

— Дай-но сюди. У мене система.

— Ну, не треба, то й не треба, — тітка Мерсі повернулася до мене. — Так, Рейвенвуди були в Гатліні одними з перших. Десь у 1800 році вони одержали тут від короля Шотландії земельну ділянку.

— А написано — у 1781-му, — тітка Пруденс помахала перед нами жовтим папірцем. — Вони були фермери, і виявилося, що земля в околицях Гатліна — найродючіша на всю Південну Кароліну. Бавовна, тютюн, рис, індиго — тут усе родило, хоч насправді ці рослини разом не ростуть. Тільки-но стало зрозуміло, що тут і палиця розквітне, навколо Рейвенвудів виросло ціле місто.

— Подобалося це іншим чи ні, — додала тітка Грейс, відірвавшись від вишивання хрестиком.

Іронія долі: без Рейвенвудів Гатліна взагалі могло не бути. Ті, хто страхався Мейкона Рейвенвуда і його родини, мали б подякувати їм за те, що місто узагалі з’явилося. Цікаво, що б на це сказала місіс Лінкольн? Гадаю, їй усе відомо, а це ще одна причина, чому вона, як і всі решта, має на Рейвенвуда зуб.

Я глянув на власну руку, забруднену на диво родючою гатлінівською землею: на долоні й досі лежав викопаний непотріб.

— Тітко Пруденс, це ваше? — я обмив каблучку під краном і простягнув її Сестрам.

— Боже, цю каблучку мені подарував мій другий чоловік, Воллес Притчард! На нашу першу і єдину річницю весілля, — додала вона пошепки. — Він був страшенним, жахливим скнарою. А де ти її знайшов?

— Відкопав у дворі. А ще я викопав ложечку й наперсток.

— Мерсі, поглянь, Ітан знайшов твою ложку штату Теннессі з колекції! Я ж казала, що я її не брала! — заверещала тітка Пруденс.

— Дай-но сюди, — тітка Мерсі начепила окуляри, щоб роздивитися ложку. — Точно. Нарешті в мене є всі одинадцять штатів.

— Тітко Мерсі, взагалі штатів більше, ніж одинадцять.

— Я збираю тільки штати Конфедерації.

Їй схвально покивали тітки Пруденс і Грейс.

— До речі, про закопане. Уявляєте — Юніс Ганікат заповіла поховати її разом зі своєю збіркою рецептів, бо не хотіла, щоб хто-небудь із церкви зазіхнув на її коблер,[20] — сказала тітка Мерсі, хитаючи головою.

— Недобра вона була, як і її сестра, — тітка Грейс намагалася відкрити коробку з шоколадними цукерками колекційною ложечкою штату Теннессі.

— Та й рецепт був такий собі, — додала тітка Мерсі.

Тітка Грейс перевернула коробку, щоб прочитати назви цукерок на дні.

— Мерсі, а яка з них із масляним кремом?

— Коли я вмру, то хочу, щоб мені в могилу поклали мою хутряну накидку і Біблію, — сказала тітка Пруденс.

— Бог не додасть тобі за це очок, Пруденс Джейн.

— А я й не збираюся заробляти очки. Я просто хочу, щоб мені було що почитати, доки чекатиму в черзі. Але якби їх і роздавали, то у мене б очок було більше за тебе, Грейс Енн.

Поховали зі збіркою рецептів…

А що як «Книга місяців» теж похована? Що як хтось заховав її