Читати книгу - "Чарівні створіння"

Досі тримаючись за руки, ми з Ліною пройшли повз них. Емілі заступила нам дорогу й простягнула мені листівку, ігноруючи Ліну:

— Ітане, приходь сьогодні на збори. Ти міг би добре послужити нашому клубу.

Вона вперше за багато тижнів заговорила до мене, що означало: «Це твій останній шанс бути з нами». Я відштовхнув її руку:

— Ага, школі Джексона саме це і потрібно — трохи твоєї янгольської служби. Може, дітей помучиш, крильця метеликам повідриваєш? Пташенят з гнізда витрусиш?

Я провів Ліну повз неї.

— Ітане Вейт, що б сказала твоя бідолашна мати? Що б вона подумала про коло твого спілкування?

Я обернувся — місіс Лінкольн стояла позаду. Вона, як і завжди, була схожа на якусь чорнокнижницю — в дивному одязі, у дешевих аптечних окулярах, зі скуйовдженим відрослим волоссям, де з-під вилинялої каштанової фарби прозирали сиві корені. Взагалі не розумію, звідки в такої, як вона, міг узятися Лінк.

— Я скажу тобі, що подумала б твоя мама. Вона б ридала. Вона б у труні перевернулася.

Оце даремно.

Місіс Лінкольн нічого не знала про мою матір. Не знала, що саме вона відсилала головному інспектору шкіл копії всіх постанов суду проти книжкових заборон у Штатах. Не знала, що моя мати здригалася щораз, коли місіс Лінкольн запрошувала її на збори ДАР або Клубу жіночої допомоги. Не тому, що мама терпіти не могла ДАР і Клуб, а тому, що ненавиділа переконання місіс Лінкольн, вузьколобу манію величності, якою славилися такі мешканки Гатліна, як Лінкова мати, місіс Ашер і їм подібні.

Мама завжди казала: «Правильний вибір і легкий вибір — не одне й те саме». І зараз я знав, яким мав бути мій правильний вибір, навіть якщо б він видався нелегким. А точніше — його наслідки.

Я повернувся до місіс Лінкольн і подивився їй у вічі:

— «Молодчина, Ітане». От що сказала б моя бідолашна мати, мем.

Розвернувшись, я рушив до входу в головний корпус школи, ведучи за собою Ліну. Ми пройшли всього кілька метрів. Ліну трусило, хоч на вигляд вона була спокійна. Я досі стискав її руку, намагаючись додати їй упевненості. Її довге чорне волосся то скручувалося, то розкручувалося, начебто вона збиралася вибухнути гнівом, або ж вибухнути мав я. А я аж сяяв від щастя, що йду коридорами школи Джексона (хоч насправді не думав, що буду колись таке відчувати), аж доки не зіштовхнувся у дверях з директором Гарпером. Він дивився на нас так, ніби шкодував, що, як директор, не може написати власну гнівну агітку. Коли Ліна проходила повз нього, її волосся зметнулося над плечима, але він навіть не глянув. Він щось дуже уважно розглядав позаду нас.

— Що за…

Я обернувся саме тоді, коли сотні люмінесцентних зелених прапорців вирвалися з-під двірників автівок, зі стосів коробок, з рук, з бусиків і полетіли з поривом раптового вітру, як птахи між білих хмар. Вони були прегарні й вільні. Як у фільмі Гічкока «Птахи», тільки навпаки.

Долинули зойки, але тяжкі металеві двері замкнулися й відгородили їх від нас.

Ліна пригладила волосся.

— Ну й скажена у вас погода!

6. XII

Знахідка

Нарешті я зрадів, що прийшла субота. Було щось заспокійливе в тому, що я мав провести день із жінками, усі чарівні сили яких зводилися до вміння забувати власні імена. Коли я приїхав до Сестер, на подвір’ї саме гасала сіамська кішка тітки Мерсі — Люсіль Болл (Сестри обожнювали фільм «Я люблю Люсі»[19]). Так от, мотузка для сушіння білизни тягнулася у Сестер через увесь двір, і щоранку тітка Мерсі прив’язувала Люсіль за шворку до цієї мотузки, щоб кішка могла поганяти. Я намагався пояснити, що кішку можна випустити надвір і вона сама повернеться додому, коли захоче, але тітка Мерсі подивилася на мене так, ніби я запропонував їй закрутити роман з одруженим чоловіком.

— Я не можу випустити Люсіль на вулицю саму. Її точно хтось поцупить.

Я не чув, щоб у місті регулярно зникали коти, але цей аргумент не приніс би мені перемоги. Я відчинив двері, приготувавшись до звичного шумного вітання, але сьогодні в будинку було напрочуд тихо. Поганий знак.

— Тітко Пруденс?

Як завжди, з заднього двору почувся протяжливий голос:

— Ми на терасі, Ітане.

Пірнувши під одвірок заскленого ґанку, я побачив Сестер, що носились кімнатою з чимось схожим на безшерстих пацюків.

— А це ще що за фігня? — бовкнув я, не подумавши.

— Ітане Вейт, думай, що кажеш, а то я вимию тобі рота з милом! Нема чого тут мені богохулити! — з розстановкою сказала тітка Грейс. А як на мене, тітка Грейс богохульством вважала навіть слова «труси», «голий» і «сечовий міхур».

— Перепрошую, мем, але що це у вас в руках?

Тітка Мерсі миттю підбігла до мене й простягнула руку: на її долоні спало двійко маленьких гризунів.

— Це білченята. Минулого вівторка Рубі Вілкокс знайшла їх на горищі.

— Дикі білки?

— Ага, і їх шестеро. Бачиш, які вони милі крихітки?

Я ж бачив тільки, що це нам просто так не минеться. Страшно було й уявити, як мої старезні бабці няньчаться з дикими тваринами, малими чи дорослими.

— Як вони опинились у вас?

— Ну, Рубі не змогла за ними доглядати… — почала тітка Мерсі.

— Це все її страшний чоловік. Вона, у нього не спитавшись, і до крамнички не ходить.

— Тож Рубі віддала їх нам, бо в нас уже була клітка.

Одного разу Сестри врятували після урагану пораненого єнота і повернули його до життя. Згодом єнот зжер папуг-нерозлучників тітки Пруденс — Сонні й Шер, і Тельма викинула його геть. Але клітка в них залишилась.

— Ви в курсі, що білки переносять сказ? Ви не можете їх тримати. А раптом вони вас покусають?

— Ітане, — насупилася тітка Пруденс, — це наші крихітки, і вони наймиліші на світі. Вони нас не покусають. Ми їхні матусечки.

— Хіба ж вони не ручні? — мовила тітка Грейс, пригортаючи одну тваринку до себе.

Мені ж уявлялося лише, як один із цих черв'якоподібних гризунів упивається в шию котроїсь бабці, я везу їх трьох до лікарні, їм роблять двадцять уколів у живіт — словом, уявлялася вся картина невідкладної допомоги від сказу. Я був певен, що у їхньому віці двадцять уколів могли привести до exitus letalis. Я спробував їх переконати, та лишень марнував час:

— Ви не можете знати напевне. Це