Читати книгу - "Чарівні створіння"

Мама розповідала мені про перші роки свого життя в Гатліні. Судячи з її оповідей, вона тоді вважалася справжньою злочинницею: навіть богобоязні дамочки втомлювалися складати на неї безкінечні доноси. Вона ходила крамницями в неділю, не переймалася стосовно конфесійної приналежності церков, інколи пропускала службу Божу, а ще була феміністкою (місіс Ашер інколи плутала її з комуністкою), демократом (місіс Лінкольн була переконана, що це слово походить від слова «демон») і — що гірше за все — вегетаріанкою (а це автоматично викреслювало нас зі списку гостей місіс Сноу). Та й навіть якби у мами не було вищезгаданих «вад», навіть якби вона ходила до «правильної» церкви, числилася членом ДАР і Національної стрілецької асоціації, вона все одно була б аутсайдером.

Але батько виріс тут і вважався сином Гатліна. Тож коли мама померла, ті ж самі жінки, що засуджували її за життя, приправили смаком реваншу пудинги, печеню та спагеті і принесли їх нам на знак останнього слова. Мамі це було б страшенно не до вподоби, і вони це знали. Саме тоді батько вперше зайшов до свого кабінету і замкнувся там на декілька днів. Ми з Аммою залишили всі ті каструлі на ґанку, аж доки по них не прийшли їхні власниці, не позабирали їх і не почали знову перемивати нам кістки.

Останнє слово завжди було за ними, і ми з Лінком знали це напевне. Навіть якщо Ліні це поки що було невдогад.

* * *

Ліна втислася між нами на передньому сидінні тарабайки і писала щось на руці. Я зміг побачити лише кілька слів: зламана як і решта. Вона писала постійно, так само як інші люди мають звичку жувати гумку або накручувати на палець волосся. Мені здавалося, що вона інколи навіть сама цього не помічає, а ще кортіло дізнатися, чи дасть вона колись почитати свої вірші і чи є у неї щось про мене.

Лінк подивився на її руку:

— Коли ти напишеш мені пісню?

— Одразу після Боба Ділана…

— Дідько! — Лінк ударив по гальмах на центральному в’їзді до стоянки. Звинувачувати його не було за що: поява місіс Лінкольн на стоянці ще до початку уроків справді змушувала нервувати. А саме місіс Лінкольн там і стояла.

Перед школою скупчилося набагато більше людей, ніж зазвичай: до школи Джексона прийшли батьки. Якщо не враховувати епізод з вікном, то востаннє вони з’являлися тут, лише коли мати Джослін Вокер примчала забрати дочку зі школи під час перегляду фільму про репродуктивну функцію людини.

Сто відсотків, тут щось відбувалося.

Мати Лінка передавала коробку Емілі, яка прийшла сюди зі всією командою підтримки і з баскетболістами. Вони чіпляли щось на кшталт люмінесцентних флаєрів до кожної автівки. Флаєри майоріли на вітру, але мені здалеку, з умовно безпечної Лінкової тарабайки, все ж удалося прочитати деякі слова. Скидалося на те, що на стоянці проходила передвиборча агітація, лишень без потенційного кандидата.

СКАЖЕМО НІ НАСИЛЬСТВУ

В ШКОЛІ ДЖЕКСОНА!

НЕ БУДЕМО ЦЬОГО ТЕРПІТИ!

Лінк почервонів, як рак.

— Вибачайте, але вам краще робити ноги, — він сповз по сидінню так низько, що машина їхала мов на автопілоті. — Я не хочу, щоб мама винесла мені мозок перед командою підтримки.

Я потягнувся до ручки дверей, щоб випустити Ліну.

— До зустрічі в школі, чувак.

І стис Лінину руку.

«Готова?»

«Наскільки це можливо».

Ми навприсядки пробралися між машинами й опинилися на тому боці стоянки. Емілі я не бачив, але чув, як вона горланить з-поза пікапа Еморі:

— Не залишайтеся осторонь! — Емілі наближалася до вікна Керрі Дженсен. — Ми створюємо в школі новий клуб під назвою «Янголи-охоронці». Допомагатимемо боронити нашу школу, повідомляючи про насильство чи дивні вчинки. Особисто я вважаю, що за безпеку школи відповідає кожен з вас. Якщо хочете приєднатися до клубу — ми чекаємо на вас у їдальні після уроків, — голос Емілі тихішав, а Ліна міцніше стисла мою руку.

«Що все це значить?»

«Гадки не маю, але вони точно ненормальні. Ходімо».

Я хотів був підняти її, але вона потягнула мене вниз.

— Мені потрібна хвилинка, — сказала вона, сидячи біля колеса.

— Ти як?

— Поглянь на них. Вони думають, що я звірюка, навіть вигадали клуб!

— Вони не виносять інших, несхожих, а ти новенька. Розбилося вікно — їм же треба когось звинуватити. Це просто…

— Полювання на відьом.

«Я не це хотів сказати».

«Але саме так ти подумав».

Я ухопився за її долоню, і по мені знову побігли мурашки.

«Не треба».

«Треба. Я дозволила таким, як вони, вижити мене з попередньої школи. Я не допущу цього знову».

Ми вийшли з-за останнього ряду машин і побачили їх: місіс Ашер і Емілі складали зайві коробки з флаєрами до бусика. Ідей з Саванною вручали листівки дівчатам з команди підтримки й усім хлопцям, охочим роздивитися ноги Саванни або її пишне декольте. Неподалік них розмову з матерями вела місіс Лінкольн. Вона, скоріш за все, обіцяла включити їхні будинки в туристичний маршрут «Південна спадщина», звісно, якщо вони натомість зроблять директору Гарперу декілька дзвінків. Місіс Лінкольн простягнула матері Ерла Петті планшет з ручкою, і за хвилину я збагнув… ні, цього не могло бути.

Петиція.

Місіс Лінкольн побачила, що ми стоїмо на стоянці, й витріщилася на нас. Інші матері теж перевели погляд. Якусь мить панувала тиша. Я вже був понадіявся, що вони передумають, позабирають свої папірці, позамикають бусики й вагончики і поїдуть додому. Це ж я, Ітан Вейт, а це місіс Лінкольн, в будинку якої я ночував не рідше, ніж удома; і місіс Сноу, яка взагалі доводилася мені якоюсь чотириюрідною сестрою; і місіс Ашер, що забинтувала мені руку, коли я у десять років розсік її до м’яса рибальським гачком; і місіс Еморі, що зробила мені першу класну зачіску. Ці жінки знали мене з самого малечку, вони не зможуть так зі мною вчинити. Вони дадуть задній ХІД.

Напевно, цю мантру слід було повторювати разів сто.

«Усе буде добре».

Коли я зрозумів, що помилився, було запізно. Вони вже оговталися від шоку, побачивши нас із Ліною разом.

Очі місіс Лінкольн звузилися.

— Директор Гарпер, — вона перевела погляд з Ліни на мене і похитала головою (скажімо так, обідати у Лінка мені тепер зась), а потім промовила голосніше, — директор Гарпер обіцяв нам повну підтримку. Школа Джексона не терпітиме насильство, яке полонило навчальні заклади американських міст. Ви, молоді джексонівці, праві, що бороните