Читати книгу - "Чорний Загін"

Залунали крики. Килим промчав вздовж розгорнутого строю повстанців і тепер завис мов пушинка на вітрі там, де його не досягали їхні стріли. Зеленаві нитки розпорошилися так, що їх майже не було видно. Крики походили від тих, кого вони торкнулися. В місці дотику відкривалися жахливі зелені рани.

Видавалося, що деякі ниточки були сповнені рішучості дотягнутися до нас.

Лейтенант теж це зауважив.

-- Хлопці, валимо звідси. Про всяк випадок.

Він вказав напрямок поперек вітру. Щоб наздогнати нас, ниткам довелося б змінити курс.

Ми квапливо пройшли метрів триста. Звиваючись, нитки повзли в повітрі в наш бік. Вони переслідували нас. Поневолений пильно спостерігав, не звертаючи уваги на повстанців.

-- Падлюка хоче вбити нас! – вибухнув я. Від жаху мої ноги перетворилися в желе. Навіщо один з Поневолених хотів, щоб ми стали жертвами нещасного випадку?

Якщо це був Ловець Душ… Але Ловець був нашим ментором. Нашим шефом. Ми носили його значки. Він не став би…

Килим зрушив з місця так різко, що пасажир ледь не звалився. Погнав до найближчого лісу і зник. Нитки втратили власну волю і почали плавно опускатися, зникаючи в траві.

-- Що це в біса таке?

-- Матері його ковінька!

Я блискавично повернувся. Велетенська тінь рухалася в нашому напрямку, стаючи щораз більшою, по мірі того, як гігантський килим опускався. По краях вигулькнули обличчя. Ми завмерли, наїжившись зброєю.

-- Ревун, -- сказав я. Рев схожий на завивання вовка на місяць, підтвердив мій здогад.

Килим приземлився.

-- Залізайте, придурки. Швиденько. Рухайтеся.

Я засміявся, напруженість повільно спала. Це був Капітан. Він танцював на краю килима, мов збуджений ведмідь. Поряд з ним знаходилися інші наші побратими. Я закинув ранець на килим, схопився за протягнуту руку.

-- Ворон. Цим разом ви з’явилися в останню мить.

-- Ти ще пошкодуєш, що ми не кинули вас на милість долі.

-- Га?

-- Капітан тобі все розповість.

Останній воїн видряпався на килим. Капітан холодно поглянув на Пір’їнку і Мандрівника, тоді почав рівномірно розподіляти людей. Позаду, в самому кінці килима, нерухомим вигнанцем, сиділа схожа на дитину постать, закутана в фіолетову марлю. Час від часу вона завивала.

Я здригнуся.

-- Про що йдеться?

-- Капітан тобі все розповість, -- повторив він.

-- Гаразд. Як там Сонечко?

-- Нормально, -- наш Ворон сьогодні страшно балакучий.

Біля мене всівся Капітан.

-- Погані новини, Док, -- сказав він.

-- Правда? – я вдався до свого хваленого сарказму. – Давай без прикрас. Я витримаю.

-- Крутий парубок, -- зауважив Ворон.

-- Я такий. Ковтаю цвяхи на сніданок. Лупцюю лісових котів голими руками.

Капітан похитав головою.

-- Сподіваюся, що почуття гумору не залишить тебе і надалі. Леді хоче тебе бачити. Особисто.

В мене щелепа відвисла до самої землі, яка знаходилася п’ятдесят метрів під нами.

-- От курва, -- прошептав я. – От дідько.

-- Ага.

-- Чим я собі заслужив на це?

-- Тобі краще знати.

В мене в голові заметалися думки, немов зграя мишей, що намагалася втекти від кішки. За кілька секунд я був весь вкритий потом.

-- Все не так погано, як тобі здається, -- зауважив Ворон. – Вона поводилась чемно.

-- Це було прохання, -- кивнув Капітан.

-- Ага, прохання.

-- Якби вона була тобою невдоволена, ти б просто зник.

Мене це якось зовсім не заспокоїло.

-- Забагато романтичних оповідань, -- докорив мені Капітан. – Тепер вона теж в тобі закохалася.

Вони ніколи не забудуть, ніколи не вгамуються. Минуло вже кілька місяців, як я не написав жодного романтичного оповідання.

-- Чого вона хоче?

-- Не сказала.

Всю подальшу дорогу панувала тиша. Вони сиділи поряд зі мною і намагалися мене заспокоїти, проявивши традиційну для нашого Загону солідарність. Однак, коли ми заходили на посадку в таборі, Капітан сказав:

-- Вона наказала довести кількість воїнів в Загоні до тисячі. Ми можемо набрати добровольців з тієї голоти, що приплелася з нами з півночі.

-- Чудові новини, просто чудові.

Справді причина для радощів. Вперше за двісті років, Загін збільшиться. Купа приблуд охоче змінить присягу Поневоленим на присягу Загону. Ми були в фаворі у Леді. Нас всі поважали. А так, як ми були найманцями, в нас була більша свобода дій ніж в будь-кого іншого на службі у Леді.

Однак мене це не тішило. На мене чекала Леді.

Килим приземлився. Навколо зібралися побратими, яким не терпілося довідатися, як ми справилися. Почалися небилиці, посипалися жартівливі погрози.

-- Док, залишайся на килимі, -- наказав Капітан. – Гоблін, Мовчун, Одноокий – ви теж.

Він показав на в’язнів.

-- Доставите товар.

Поки хлопці злізали з килима, з натовпу вискочила Сонечко. Ворон крикнув на неї, та вона, звичайно ж, не почула його. Вона видряпалася до нас, тримаючи в руці вирізану Вороном ляльку. Лялька була одягнена в акуратне платтячко з ідеально вишитою кожною дрібничкою. Сонечко вручила мені її й почала швиденько говорити щось мовою жестів.

Ворон знову крикнув. Я спробував перервати Сонечко, та вона твердо вирішила розповісти мені все про одяг ляльки. Хтось міг би подумати, що вона недорозвинена, якщо в такому віці її цікавлять подібні речі. Повірте мені, це не так. В неї розум гострий,