Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

Лерине лице знову було на місці. На шиї залишився червоний шрам, неначе від опіку. Нашийник зник.

— Піпл, перевір, — я не вірила своїм очам.

Піпл підскочив, закрутився навколо стільця, принюхуючись, як собака:

— Play by Givenchy належить до родини деревних ароматів. Серцем композиції є деревина карибського амиріса...

— Перестань! — закричала я.

— Вона людина, — сказав Піпл і раптом обійняв мене так, що аж кістки затріщали.

Гриша відкрив рамку в сорок першу квартиру вже знайомого мені будинку: туди, де я колись ночувала під диваном. Через кілька хвилин Пера опинилася в ліжку, ще за хвилину передзвонила Міші:

— Мішо... Будь ласка, приїдь, я захворіла...

— Де ти?! — Міша так кричав у трубку, що чути було без гучного зв’язку.

— Де й була — вдома... Я з самого ранку вдома лежу... Будь ласка, привези мені хоч молочка, холодильник порожній... А в мене вірус, я не можу встати...

— Зараз, зараз приїду! Зараз!

Пізніше я довідалася, що Лерин дзвінок заскочив Мішу в поліції. Він вимагав, щоб у нього прийняли заяву — не просто про зникнення людини, а про викрадення. Черговий не дуже вірив йому — але зрештою велів докладно викласти ситуацію на папері. І Міша завис над чистим аркушем, намагаючись сформулювати все, що знав, доступно й переконливо, але щоб його при цьому не визнали божевільним. Отоді-то й задзвонив телефон, і Лерин голос, дещо примхливий, але явно дуже кволий і хворий, попросив привезти молочка...

Через Лерину ванну ми з Гришею пройшли в офіс. Льоша здійснював моніторинг, і новини нарешті були хороші: стан жертв стрімко поліпшувався. Усіх, хто був у реанімації, перевели в терапію, а деякі хворі, відчувши приплив сил, стали рватися з лікарні додому. Жовті видання радісно спекулювали на теми військових випробувань на хімфаку, катастрофи на біофаку, терористів на геофаку й ботулізму в їдальні Головної будівлі, але це вже були дрібниці. Головне — ніхто не вмер.

— Лізо, — сказала я. — Ти знаєш, хто Семів батько?

— Гадки не маю, — відгукнулася вона не замислюючись. — Це має значення?

— Його батько дуже багатий. Живе в Лондоні. Він дзвонив Семові...

— А я просила не залишати йому його трубку!

— ...і сказав, що ти з ним зв’язалася, в сенсі з батьком. І вимагаєш мільйон.

— Рублів?

— Фунтів!

Ліза відкрила й закрила рота, наче дуже здивована риба. Піпл і Гриша, що наливали каву з кавоварки, одночасно повернули до нас голови.

— Хто б мені підкинув мільйончик фунтів, — сказала Ліза після довгої паузи. — Він що, назвав моє ім’я?

— Ні, він сказав: «твої знайомі».

— Цікаво, — промовила Ліза. — Я просто заінтригована, думаю, чи не піти на короткі курси ефективного шантажу... Ти повірила?

Я похитала головою:

— Взагалі не розумію, що відбувається. Мені треба поговорити з Інструктором... Але давай, будь ласка, випустимо Сема.

Ліза мовчки подала мені дзеркало. Ганяючись за Тінню, я забула про своє підбите око: зараз тональний крем розплився, синець потемнів, лице вимагало термінового редагування.

— Це був нещасний випадок, — сказала я твердо. — На Сема найшло затьмарення.

— Усі так кажуть. А потім не знають, куди тікати від своїх «лицарів». Якщо чоловік один раз замахнувся — сп’яну, здуру, все одно, — його треба кидати негайно, і до дідька таку любов.

— Він не сп’яну й не здуру, він хворий!

— Ну то нехай іде в лікарню.

— Лізо, я розумію, про що ти, але це ж особливий випадок!

— У всіх «особливий»... До речі, де твій амулет?

Я затнулася:

— Не знаю. Можна пошукати у нього в квартирі. Може, під килимом, за батареєю...

Ліза похитала головою:

— Ми вже шукали, амулета немає. — Вона обернулася до Льоші. — Підніми інформацію в мережі про його татуся... Як його, Волков?

— Скільки тих Волкових...

— Нічого, Льоша знайде.

У мене задзвонив телефон.

— Чекаю тебе внизу, — без передмов сказав Інструктор. — Тут нова інформація про твого Сема.

 нструктор чекав мене не біля порталу, як звичайно, а в завулках покинутих підземель, де смерділо гнилизною та іржею і по кутах нагромаджувалися кинуті, забуті, давно непридатні столи, сейфи, мотки проводів. Двері тут були завтовшки з півметра — не здивуюсь, якщо їх проектували, розраховуючи на пряме влучання