Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Смак заборони 📚 - Українською

Читати книгу - "Смак заборони"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Смак заборони" автора Ада Самарка. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 73 74 75 ... 91
Перейти на сторінку:

Продовження було. Руда бестія з войовничим кличем повалила мене всередину гамака, на якому я томливо розгойдувалася, і почалась божевільна гра. Поки гамак ходив ходором, я в стрімких строкатих проміжках між нашим шаленством бачила сповнене солодкої знемоги обличчя, передпліччя, що налилося силою, і напружені пальці, які вчепились у сестрине коліно. Потім, у стані якогось сп’яніння, пішла назад у резервацію, озирнулася, спіймала на собі два чудові, запалені погляди — й один із них був замислений, стривожений і дуже сумний.

Останній день…

На evening walk, що мав місце вперше цього сезону (на честь нашого усталеного перемир’я), ми з татусем вирішили знову спуститися до моря, і я навіщось пішла вперед, а там, на одному з вигинів сходів-серпантину, зустріла його. Ішла в темних окулярах (незважаючи на вечірній час) і в навушниках, тож буквально врізалася в нього, зойкнула, а по тому ошелешено дивилася в це знайоме до сліз обличчя. Він стиснув мою руку й безмовно пішов далі, а я цілий вечір так і жила з відчуттям цієї сердечної теплоти й привітної долоні, що приголубила мою змерзлу лапку.


«Ти його дуже, дуже збуджуєш… Сьогодні… він мені говорив…» — слова сестри чимось нагадували мені сигаретний дим, видихнутий нею в густе вечірнє повітря. А я готувалася до змін і, можливо, — на краще. О, як же ми всі намагаємося не думати про наше останнє майбутнє! Як же ми любимо міркувати про нескінченність! Хтось сказав, що людина живе, щоб не бути мертвою.

Забігаю наперед і розповідаю навесні 1996 року, що мій батько на прогулянці новорічною Еброю в січні 1995-го сказав: у житті кожної людини настає Останнє — останній захід, останні квіти, остання усвідомлена думка… Боже, останнє літо, останній поцілунок, останнє щастя, як у році, що в’яне, — останній теплий день.

Останній. І я жадібно чекала на зміни.

А вона все говорила… Говорила… Вона нікого й ніколи не любила. А що є це палюче, натхненне, одержиме? Правда, правда — таємниця любові сильніша за таємницю смерті. А сестра скаржилася, що навряд чи зможе когось полюбити із цілковитою самовіддачею — вона ж бачить, що я живу ним єдиним. Навіть трохи заздрить мені… Але в її житті стався переворот. І він, ох, як же він добре до мене ставиться («і це все?!» — заволала Адора). І до неї, природно, теж. Ах, які ночі… Які барвисті миті було їй подаровано! Але ні… Це не любов. А я — ось вона, я, перед нею, і мої очі… Він теж там, і в цьому нема нічого поганого. Зовсім нічого.

Вона надягла не курортні й не призначені для побачень скромні трусики з дитячої колекції «неделька» (здається, бузковий четвер), темні джинси, фіолетову кофтинку й щось смугасто-жовте під неї. Мені було майже неможливо уявити, як пара темних рук це все з неї скидає. Вона заколола волосся в скромну ґульку і вийшла надвір. Сказала доньці «добраніч» і звернулася до мене:

— Ходімо зі мною? Я гадаю, останнього вечора…

Ми разом зайшли до батька (я вповзла) й на ходу сплели байку про Ластівчине Гніздо, морозиво й аскетичний вечір нашого сестринського прощання, а він демонстрував свій ассірійський профіль дурнуватому телевізору (…У Санкт-Петербурзі відкривається виставка «Скарби…»).

Він нагримав спочатку на мене, потім на неї, потім на нас обох разом, по тому нажахана сестра ретирувалася, а я, не відпущена, впала на ліжко, й не соромлячись ані Галини, ані її чоловіка, ані, тим більше, Зінки, залилася гіркими слізьми. І повірте, плач Ярославни був двома сухенькими фразами в порівнянні з тими колоритними й різноманітними словесними зворотами, які, підвиваючи, видала я. Це була моя остання надія. Завтра живе прикриття поїде, і весь гнів, викликаний рідною кровинкою, буде вивергнутий на мене. Уже тепер-то я знаю…

Усе, що збереглося з тієї імрайської пори, несе на собі трагічну кривизну рядків, які розпливлися від сліз: That was my last chance, and I’ve lost it!

Але на цьому все не скінчилося. Коли цілий маяк був у курсі наших розбіжностей, татусь, не бажаючи більше ганьби, пішов на компроміс і дозволив мені наздогнати втікачку та привести назад. На операцію виділялося 3 хвилини. І потім, після належної співбесіди, можливо, я могла б піти з нею.

Я вибігла на півслові, в домашніх капцях. Я мчала, розштовхуючи всіх, хто траплявся на моєму шляху. Залишалася одна хвилина, і, стоячи над Старими сходами на пляж, я, важко дихаючи, дивилася вниз. Дивилася й не бачила. І не знала, куди тепер іти.

Назад ішла повільно. Зустріла татуся з руками на поясі біля воріт маяка, й мені було вже начхати, що збігла 10-а хвилина, що мене посаджено під домашній арешт, що я завтра не йду на пляж, що я..

Я ж знала тільки одне: я пропустила, можливо, найграндіознішу пригоду всього імрайського життя. І мені було до нестями гірко.

Tag Dreiunddreizig (день тридцять третій)

Сонце палило нестерпно. Це була зріла, спекотна, соковита сієста. Завмерло все, і тільки хор цикад надсаджувався в скрекотливій какофонії з гілок над нашими головами. Я жила…

Ми стояли на автобусній зупинці, дорога в цьому місці робила чергову дугу, а невисокий пагорб, порослий густим квітучим чагарником, псувала стара занедбана вірменська церква, що ледь виднілася там. З одного боку дороги тягся високий металевий паркан «Дніпра», за яким видно було сизе гладеньке море (і ліворуч — невелика кипарисова алея), з іншого боку — вузька пішохідна доріжка, кам’яна стіна, а над нею кущі й кипариси.

Сумна, в своєму первинному невеселому вигляді, Мирослава стояла в своїх страшних шортах і жлобській маєчці, притискаючи до себе опущену голівку дочки, невідривно, як перед стратою, дивлячись на сонячний поворот, звідки вже вирулював курний, сірий із червоним «Ікарус».

У її очах стояли сльози, але трималася вона добре, навіть посміхнулася,

1 ... 73 74 75 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смак заборони», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Смак заборони"