Читати книгу - "Заборонена кімната"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Підеш?
— Звичайно, ні, — кажу. Відчиняю чемодан, витягаю з нього пакунок і подаю їй. — Маленький сувенір з Парижа, — бурмочу з награною байдужістю.
Поллі хоче щось сказати, можливо, вилаяти мене, але не каже нічого і розриває папір. З'являється маленька біла сумочка. Аж три продавщиці допомагали мені вибирати, але я і досі не був певний, чи сумочка сподобається їжачку. Кріс якось зауважила, що в мене смаку, як у корови. А з сумочками справа складна. Навіть коли вони коштують половину твого достатку.
Поллі мовчить, лише дивиться на сумочку. Я сідаю навпочіпки біля чемодана і копирсаюся в ньому. Раптом хтось присідає поруч.
— Лексе, — стиха озивається Поллі.
Внизу вулицею їдуть автомобілі. Чутно гудки. Сюрчить електрична піч. Навіть десяток реактивних літаків не вирве мене звідси до «Банкірського дому Девріент і К°». Сукня Поллі трохи сповзає з плечей — не без моєї допомоги. Але Поллі затримує її.
— Що ти довідався? — питає. І від того, як раптово змінюється її голос, я розумію: Мебіус вже попередив її, що я не привезу добрих вістей.
Мені дуже важко завдавати їй болю, проте іншого шляху немає. Нехай дійсність жорстока — брехня ще жорстокіша.
І я розповідаю Поллі про все, що бачив і про що довідався у Франції. Найгірше було говорити їй про батька. Вона гарячково чіпляється за мою руку, ладна протестувати, обурюватися, хоч добре знає, що те обурення безглузде так само, як і все, що ми зробили і хотіли зробити для її батька.
Вона притискає лоб до колін, її плечі стають ще вужчими — майже дитячими.
— Я не відала цього, Лексе, правду кажу. Ми ніколи не говорили про минуле.
Мене душить гнів, і я вимовляю різке слово. Поллі підіймає голову.
— Не будь до нього несправедливим. — В очах бринять сльози. — Він — мій батько. Він так багато зробив для мене…
— Напевне, — кидаю зле. — Гіммлер теж був добрим батьком.
Вона здригається. Кладе руку на моє плече.
— Мені дуже шкода, Лексе. Шкода тебе.
— Мене нема чого жаліти.
Тиша.
Сидимо поруч біля чемодана, відчужено мовчимо. За вікном — німий танок вогнів. Вони балансують по дахах, спадають по фасадах будинків, розбризкуються тисячами крапель, знову повзуть уверх і зазирають блакитними, жовтими, червоними, зеленими цікавими оченятами крізь шибки.
Поллі підводиться.
— Тепер в мене залишився тільки ти, — каже вона глухим голосом.
Ставлю чемодан на шафу.
— Небагато.
Тоді вона підходить ближче. Каштанові очі, кучерики, губи, що втратили звичайну гордовитість. Розтоплена гордість. Ноги в маленьких сандалетах стають навшпиньки, руки дбайливо чепурять моє волосся.
. — Ти забувся спитати, — каже вона зовсім тихо, — чи хочу я сьогодні залишитися у тебе.
Ніч. Вогні.
— Дай мені чогось випити, — прохає вона.
Перетинаю кімнату і лізу у ящик, який ще стоїть за письмовим столом. Три пляшки мартіні. Беру одну з них, усміхаюся.
— Франк казав, що це твій подарунок.
Поллі стає навколішки, відкидає гривку з лоба.
— Так воно і є.
— Гадав, що він бреше, — розпачливо кажу я.
— Але ж Франк не юрист, — докірливо заперечує Поллі. У склянках мерехтить мартіні, на шибках — дощові краплини. Маленькі сандалети стоять біля софи.
— Бачу, ти не високої думки про юристів.
— Авжеж.
— Про всіх без винятку?
За телефонним дзвінком її відповіді не чутно. Дзвонить знову і знову. Беру трубку.
— Лекс?
Голос Кріс. Бурмочу щось у відповідь.
— Ми чекаємо на тебе.
— Чекання привчає до терпіння, — кажу.
Кріс сміється, і мені не подобається її сміх.
— Лексе, — туркоче вона, — в тебе є знайома з ім'ям Елен?
— Так, — кажу, відчуваючи, що за цим ховається щось зле.
— Цю даму сьогодні звільнили з роботи. Розтринькала казенні гроші. Шкода, га? — І сміється глузливо. — А твого горілчаного братика попередили, що його робота у барі наближається до кінця. Кажуть, багато скарг на нього. В усякому разі контракту з ним не продовжать.
— Свині!
— «Добрий — ти мені до серця, грубий — ні», — цитує. Кріс Брехта. — Чуєш, ти не хотів би познайомитися з батечком твоєї ластівки?
Я затнувся.
— З Уденом? Він там, у вас?
— У нас тут чимало милих людей, — хихикає вона. — Ну, то як? Прийдеш?
Кидаю трубку. Поллі запитливо дивиться на мене.
— От і почалося! — кажу. — Атака з усіх боків. Про Елен та Франка вони також не забули.
— Питали про мене?
Я вагаюсь. Потім кажу:
— Здається, твій батько теж там.
Відблиски вогнів рвуться у кімнату, витанцьовують свій дикунський танок по стінах, по софі, по шибках книжкової шафи. Зникають, залишаючи темряву, в якій білою плямкою плаває личко Поллі.
— Підеш?
Киваю. Вибору немає. Не можу кинути друзів у біді.
— Зачекай, — кажу. — За годину повернуся.
Вона відкидає ковдру, нагинається за сукнею, що лежить поруч з сандалетами.
— Я з тобою.
— Ні! — протестую злякано. — Ні! Ти не підеш. Це зовсім не жіноча справа.
Глянула на мене сухо, холодно. Переді мною знову
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заборонена кімната», після закриття браузера.