Читати книгу - "Порожня труна"

На цю похвалу Жюв вклонився, трохи навіть збентежений. А голова повернувся до Жерома Фандора.

— Добродію, чи не хочете й ви сповістити нам, що знаєте про факти, які ми сьогодні з'ясовуємо?

Жером Фандор здригнувся, бо згадав, що напередодні Елен благала його не свідчити проти Владіміра. «Змилуйтеся, — просила дівчина, — згляньтеся. Подумайте про те, що Фантомас жорстоко помститься. А якщо він уб'є вас, мені не жити». Тож і не дивно, що на згадку про це Фандор стривожився. Князь Владімір — негідник, щоправда, менш небезпечний, ніж Фантомас. Проте теж страшний. Один із тих нелюдів, яких, вважав він, треба ізолювати від суспільства, щоб вони не коїли ніякого лиха. Суспільство має право на кару, чесні люди просто зобов'язані утверджувати справедливість. Фандор заплющив очі. «Того, що я знаю, — думав він, — досить, аби Владіміра засудили до страти. Якщо я мовчатиму, якщо пом'якшу Жювові свідчення, то не тільки збрешу, а й виявлю злочинну слабкодухість. Слід казати лише правду, прикрашати нічого не можна». І твердим, впевненим, як у Жюва, голосом почав давати свідчення, лаконічні, стислі. Жодне його слово не було розраховане на емоції, Фандор утримувався від будь-яких оцінок, уникав аргументів, що могли розбурхати уяву. Просто й благородно, бо ж це його обов'язок, він розповів, що знав. Та навіть тоді слухати його було страшно.

Свідчення Жюва й Фандора, надзвичайної ваги, відчутно схилили в певний бік терези правосуддя.

— Пане прокурор республіки, — звернувся голова присяжних, — є потреба слухати решту свідків?

— Досить і цих, — відповів той.

— Адвокату потрібні для захисту виступи інших свідків? — знову спитав голова присяжних.

Молодий стажер щось буркнув; хоч ніхто не розібрав його слів, було зрозуміло, що він дає заперечну відповідь.

Голова присяжних порадився зі своїми помічниками.

— Тоді, панове, припиняємо слухання справи. Повернемось до неї за кілька хвилин.

Жюв і Фандор сіли поряд у залі.

— Як ти гадаєш, — спитав Жюв, — Фантомас не наважиться прийти?

Жюв запитував це, а його поведінка потверджувала якраз протилежне.

Він нишпорив очима по залу, придивлявся до кожного незнайомого обличчя. Жюв не вірив, що Фантомас не спробує допомогти синові, і гостріше, ніж будь-коли, відчував, що готовий до всього. Щоправда, і Жером Фандор не мав ніякої і певності. Він не приховував свого неспокою.

— Жюве, — спитав він, — ви роздивилися присяжних?

— Так, бодай воно сказиться.

— Ви завважили, що головує фінансист Міньяс?

І Жюв кивнув головою.

— Атож, завважив.

— Це мені не до вподоби, — виснував Фандор.

Жюв порухом руки звелів приятелю мовчати.

— Замовкни. Зараз повернеться суд і розгляд поновиться. — Інспектор витяг годинника й нервово додав: — Ще одну годину нам труситися. Хай йому біс, цілу годину! Та якщо Фантомас не з'явиться, присягаю, що…

Жюв умовк, і Фандор запитав його:

— В чому ви присягаєтесь?

Проте Жюв не відповів. Він покусував губи, погляд його посуворішав, і Фандор подумав: «Жюв щось затіває. Він щось знає, але не хоче мені казати».

Жюв не помилився. Нарада тривала недовго, і присяжні знову розсідалися на лавах з непроникними обличчями. Вони немов ще більше споважніли, ладні й далі слухати свідчення, приглядатися до останніх атак обвинувачення і останніх млявих зусиль оборони. Проте друга половина засідання скінчилася несподівано швидко.

Здавалося, справа вже цілком ясна, щодо вироку майже не виникало сумнівів. Владіміра вже вважали засудженим, отож помічник прокурора не вбачав потреби читати довгу обвинувачувальну промову. А молодий стажер і собі, зрозпачений вироком, який, він не сумнівався, буде смертним, вирішив навіть не діставати полум'яної захисної промови; її, до речі, він склав при запомозі вправнішого адвоката, батькового приятеля.

Генеральний прокурор виступав хвилин десять, спершу коротко згадавши злочини, приписувані Фантомасовому синові, докладніше зупинився на тих, які напевне скоїв він. Після цього маститому правникові лишилося зовсім мало.

Кількома сміливими фразами нагадав суддям про їхній обов'язок, тобто бути суворими, але справедливими, не знати ні жалю, ні милосердя до затятих злочинців.

— Фантомасові, — виголошував він, — цьому страшному злочинцеві, що тероризує суспільство, досі вдавалося уникати вищої кари. Але ви вразите його, засудивши сина. Це найперша причина, чому ви повинні виявити безжальність. Крім того, панове, нагадую вам, що попри пом'якшувальні обставини в деяких злочинах, самі ті злочини годі виправдати. Адже вони засвідчують таку ницість, що, як не подивись, не применшують їхньої огидності й мерзенності. Гадаю, ваш суд, панове, буде суворим, але справедливим, якщо ви оголосите смертний вирок. За такі злочини суспільство може карати тільки смертю. Суспільство мусить покарати Фантомасового сина так само рішуче, як покарало б свого найлютішого ворога — самого Фантомаса!

Завдання стажера, що мав якось реагувати на цю промову, було вкрай важким. І молодий адвокат виступив не менш лаконічно, ніж генеральний прокурор. Що він, зрештою, міг сказати? Яке співчуття міг пробудити в присяжних, які, попри свою непроникність, усім виглядом показували, що не знатимуть жалю?

Спритний адвокат, звиклий до суду присяжних, певно, ризикнув би і, не торкаючись суті справи, спробував би залякати присяжних, розводячись про Фантомаса, доводячи їм, що таким вироком ті наражають себе на помсту. Страху б вистачило, аби виправдати злочини. І, мабуть, годилося б апелювати саме до страху. Проте молодий адвокат не наважився на це. Лише в кількох словах намагався ствердити, що князь Владімір — жертва страшної спадковості.

— Це Фантомасів син, — заявив він, — і якщо ви вважаєте його винним, то усвідомте, чи мала дитина такого батька якийсь вибір? Чи мала належне виховання? На злочинний шлях його вивів рідний батько!

Молодик