Читати книгу - "Очікування шторму"

— Нічого не розумію. Нічого… Я напишу батькові…

— Тільки не сьогодні. Наступного тижня. Всьому свій час.

Анастасія підвелась. Вона сягала Вороніну до підборіддя. Відчула огидний запах тютюну й самогону. Й відійшла вбік. Притулилася до шибки.

— Панночко! — сказав Воронін. — На горищі в стружці зберігаються груші й яблука…

— Принесіть! — обірвала Анастасія. Вона вважала, що слід показати характер. І насмішкувато додала: — Чи ви хочете піднятися зі мною на горище?

— Ми хочемо, щоб у вас не був блідий колір обличчя, — сказав похмуро Воронін. І кахикнув.

На другий день геологи кудись пішли ще рано-вранці. Із рюкзаками, кирками, лопатами. Й смуга дощу сховала їх, як сховала й гори, й дорогу.

Сам відлучився з дому вчора надвечір, наказавши жінкам міцно зачинитись і не впускати до хати нікого ні в якім разі.

Стара пекла хліб. Анастасія любила дивитися, як дружина Вороніна порається біля печі, здійснюючи дивовижне таїнство серйозно іі мовчки. І в хаті, й навіть у дворі стояв запах свіжого хліба, солодкуватий, хмільний запах.

До третьої години погода вияснилася. Небо стало синє-синє, з густо замішаними білими хмарами, які пливли з півдня над вершиною гори.

Анастасія підійшла до огорожі. Й глянула вгору. Відчуття часу зникло непомітно, як іноді щезає біль.

— Добрий день чи, точніше, вечір, — сказав чоловік.

І вона відразу впізнала наймолодшого з геологів, якого кілька разів бачила крізь вікно.

Аполлон усміхався, дивлячись на неї трохи засоромлено, Щоки в нього почервоніли. І вона теж відчула, що неспроможна приховати рум'янець. Хоча. останнім часом звикла до пильних, а іноді захоплених поглядів чоловіків.

— Я так і думав, що в старого єгеря є всі підстави ховати свою племінницю.

— Хіба такі підстави взагалі можуть існувати?

— Так. Подивіться у дзеркало.

— Я не вірю дзеркалу. Краще у воду…

— Ви кажете так, наче завжди жили в лісі. А тим часом у вас багато міського. Ви не схожі на внучку кубанського козака.

Аполлон, по соромлячись, розглядав її тонкі білі пальці, довгі, загострені нігті.

— Молоді дівчата скрізь однакові, — відповіла Анастасія. Їй усе-таки подобався цей геолог із Москви. Й вона додала: — Le printemps de la vie ne revient jamais.[11]

Аполлон усміхнувся:

— On a tous les ans douze de plus.[12]

— Отож-то. — Анастасія силкувалася подолати сором'язливість. І навіть страх. Як не суди, але внучці чи племінниці кубанського козака зовсім ні до чого розмовляти по-французькому з незнайомою людиною. Однак щось було в цьому чоловіку, що схиляло до відвертості. Здається, очі, розумні й лагідні. Вона не могла сердитися, дивлячись у них. Вона тільки сказала: — До побачення.

Каїров одразу впізнав співучий голос уповноваженого ДПУ. Навіть у трубці чистий і трохи протяжний, ніби людина, що вимовляла слова, хотіла їх проспівати, але потім передумала, а бриніння залишилося.

— Мірзо Івановичу, милий, чекаєш?

Каїров відповів:

— Мірзо Іванович людина терпляча. Терплячіша, ніж квочка.

Уповноважений засміявся:

— Так не піде… Чоловік! Азіат! І раптом квочка! А чому не сокіл, що пильнує здобич?

— Який сокіл? Навіщо душу бентежиш? Кажи прямо: ти до мене прийдеш чи я до тебе?

— Ні те, ні се. Швець мовчить.

— Отже, ще не час.

— Там видніше.

— Дзвони.

— Додому?

— Що говориш? — здивувався Каїров. — Я у себе. В міліції. Годинник є. Дивися на стрілки.

Наступила пауза. Очевидно, уповноважений справді дивився на годинник.

— Двадцять хвилин на третю, — почулось у трубці.

— Ось бачиш. Незабаром світанок.

— Добре б випити міцного чаю. На все краще, Мірзо Івановичу.

Поклавши трубку, Каїров наочно уявив великий порцеляновий чайник з двома червоними маками, яким уповноважений пишався, солдатську емальовану кварту й подумав, що непогано б і в міліції завести чайник, а може, й самовар, щоб отакої глухої ночі хлопці могли потішитися окропом. Він і сам полюбляв гарячий чай із свіжою духмяною заваркою. І щоб варення було в кругленьких білих розетках з якими-небудь маленькими квіточками, вишневе варення, сливове й обов'язково аличеве. Й добре, коли за вікном вітер, і голе гілля треться об шибку, й хмари квапляться, ділові, заклопотані… Тоді чай уже не чай, а насолода, наче гарна лазня чи верхова їзда. До речі, за однієї умови: якщо на серці не щемить, якщо на серці все спокійно. В противному разі краще пити вино, або чачу, або просту горілку. Та тільки небагато, щоб збадьоритися.

Каїров стиснув скроні долонями — голова тріщала й без вина. Він підвівся. Повільно підійшов до дверей, вимкнув світло, клацнувши вимикачем, і вийшов у коридор.

Двері до туалету були відчинені. В коридорі пахло хлоркою та аміаком, було чутно, як дзюрчить вода, заповнюючи бачок.

«Хто з лікарів чергує сьогодні в міліції?» — подумав Каїров, але згадати не зміг.

Лікар Челні сидів за столом у сірому двобортному піджаку, в білій накрохмаленій сорочці, у краватці кольору морської хвилі. Перед ним на газеті пихкав нікельований чайник, на блюдцях стояло дві чашки, високі, темно-бордові, з золотою смужечкою, а ручки в них були такі витончені, що страшно доторкнутися. У маленьких білих розетках лежало варення. І на розетках були намальовані дрібні