Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

— Ховрашкевич, що ви хочете? Скажіть, ради бога, і сядьте!

— Та я вже кінчаю. Я хочу сказати, що шапка міняла не тільки зовнішність людини, її ходу, а й, коли хочете, психологію…. І саме в зв'язку з цим у мене виникла така ідея…

При слові «ідея» у Ковбика на обличчі з'явився такий вираз, ніби він щойно сів на старезного їжака чи проковтнув замість монпасьє (він його любив з дитинства) сиру десятиногу лангусту.

— …І тому ми, фіндіпошівці, підемо далі,— закотивши від задоволення очі під лоба, продовжував Ховрашкевич. — Підемо далі, тобто назад. Від їжака до кролика… Бо тільки в кролика…

Ковбик заціпенів од жаху: тепер йому здавалось, що він уже сидить одразу на кількох старих їжаках, яких перед цим ще хтось опустив у мурашник.

— Ховрашкевич! — раптом вигукнув він. — Зупиніться! Нікуди ми більше не підемо. Досить мені оцього балагана, ваших шепеонів та ідей!.. Читайте, Масік, — звелів Панчішці Стратон Стратонович. — Швидше читайте! Бо воно знову рота розв'яже…

— У мене, — зарожевів Панчішка, неохоче підводячись, — лише кілька питань.

— Поки Ховрашкевич базікав, написали?

— Написав я, звичайно, тільки-но, але довго їх у собі виношував…

— Ну-ну! І що ж ви виносили?.. Розродіться!

— Чи можете ви по шапці визначити інтелект клієнта, його життєвий рівень, спритність, захоплення?

— А чого, як з-під шафи, то й непогано! — запалив цигарку Стратон Стратонович.

— Чи може вплинути шапка на кар'єру? Чи носите ви шапку за пазухою, де і коли саме? Чи горить на вас шапка? Як шапка впливає на вашу зачіску: зберігає її чи псує?

— Це треба спитати Сідалковського!

— Я відчуваю, Стратоне Стратоновичу, що наше з вами розлучення буде без сліз і обіймів…

— Ну для чого ж такі крайнощі? Я найбільше звертаюсь до вас, бо ви чи не єдиний тут не позбавлений почуття гумору. А це переконався, що й у вас його кіт наплакав. А чим порадує нас Кирило Гаврилович?

— Дозвольте доповісти! — підхопився з місця Кнюх.

— Доповідайте, доповідайте.

— Які ознаки ви б хотіли носити на шапці?

— І все?

— Ні, ще є у мене одне питання! Таким чином.

— Я про перше запитую: що ви маєте на увазі під словом «ознаки» — квіточки, стрічки, аксельбанти, кокарду, морського краба?

— Дозвольте подумати і потім доповісти.

— Яке у вас друге запитання?

— Перед ким ви швидше схилите голову: перед шапкою чи папахою?

— Не перед «ким», а перед «чим».

— Дозвольте і над цим подумати! Таким чином…

— А думати взагалі нікому не забороняється.

— Зрозумів, Стратоне Стратоновичу, дозвольте сісти?

— Вам дозволяю. А решта може розійтись, — сказав Стратон Стратонович. — Але не далі фіндіпошівського двору, — кинув він у вельветову спину Сідалковського. — Ви мені, Євграфе, будете потрібні… Для вас у мене новина, і я б не сказав, що дуже радісна…

Сідалковський лежав стилем «брас» — одна подушка під головою, друга — під ногами і, здається, нізащо не сказав би, що завтрашній день існує для того, щоб виправляти сьогоднішні помилки. А їх у нього було більше, ніж він уявляв.

Він лежав, а голова його розламувалася, як у Ковбика на другий день після перепою. «Пора переходити на режим економії,— радив сам собі Сідалковський. — Не стільки у мене тієї енергії й краси, щоб так не по-хазяйськи їх розтринькувати». Час в'язання життєвих вузлів настав. Життя вимагало темпів і скорочень. Але куди йти? І що означає оця записка Айстри, яку він, прокинувшись, знайшов поруч себе? «Граф! Прощай! Не шукай мене і не проклинай. В усьому винна я. Йду назавжди від тебе. Прийшло каяття! Але вже пізно… Айстра!»

— Що за чортівня? — він читав записку вдруге, втретє.— Що все це означає? «Йду назавжди»? А чому це «в усьому винна я»? У чому винна?

Він довго дивився в стелю. «Заплутався. Зовсім заплутався. Для чого мені ці дівки? Та ще й стільки? Від них самі лише нещастя. Але Айстра… Тільки її я любив!..»

«Ти любиш усіх, кого втрачаєш», — раптом пролунав чийсь голос. Це був голос його двійника.

«Але Айстру я любив по-справжньому…»

«По-справжньому ти нікого не любив!»

Він тупо дивився в подушку, де ще кілька днів тому лежала красива Айстрина голівка. «Коли вона пішла? Вранці? Вночі? Увечері?» Пам'ятав тільки: чогось вона плакала останні дні.

— Ви плачете, люба? — питав Сідалковський так, ніби очам не вірив і хотів доторкнутися до її зрошених щічок. — Ви плачете від горя чи від щастя?

— Від щастя, граф! Від щастя, — казала вона, а сльози самі лилися ручаями… — Пробач мені за все… Я сама цього не знала… А, може, й ти в цьому винен… Не питай мене ні про що… Хай нас час розсудить…

Це говорила вона, здається, останньої ночі. А вранці? Уранці він знайшов лише записку від неї й ключі. Сідалковському стало моторошно. А він ще блазнював тоді:

— Вважай, що і я щасливий! Бо ніщо так не приємне чоловікам-егоїстам, як відчувати, що хтось щасливий від них. Жаль, що цю мить не відзначають урочистими актами і врученням медалей чи інших нагород…

Айстра повернулась до стінки:

— Я хочу сьогодні побути сама. Наодинці з собою… Це його насторожило. Та ще слова Ковбика: «Ви мені,

Євграф, будете