Читати книгу - "Якщо кров тече"

Але Шарлотта стояла на ґанку, обійнявши себе в поясі. Вона тремтіла. Виглядала старою і нещасною.

— Я помилилася про халат, — сказала вона. — Він мого розміру. Мабуть, неправильно прочитала етикетку.

Голлі всміхнулася.

— Це добре, мамо. Я рада.

Вона здала задки, перевірила, чи вільна дорога, й поїхала до шосе. Десять хвилин на дванадцяту. Часу вдосталь.

Так вона тоді думала.

2

Неспроможність з’ясувати причину затору тільки додає Голлі тривожності. Місцеві радіостанції нічого не повідомляють, навіть та, на якій начебто мали розповідати про поточний стан доріг. Додаток «Waze», зазвичай такий надійний, зараз абсолютно не допомагає. На екрані зображена усміхнена фігурка з лопатою, а під нею текст: «НАРАЗІ МИ ПРОВОДИМО ТЕХНІЧНІ РОБОТИ, АЛЕ СКОРО ПОВЕРНЕМОСЯ!».

Прибита ситуація.

Якщо вона просунеться ще на п’ятнадцять кілометрів, то зможе звернути через 56-й з’їзд і поїхати по шосе 73, але наразі шосе 73 все одно що на Юпітері. Вона мацає кишеню куртки, знаходить останній льодяник, розгортає його і дивиться на задній бампер сміттєвоза й наліпку з текстом: «Я ДОБРЕ ВОДЖУ?».

«Усі ці люди мають бути на шопінгу, — думає Голлі. — В торговельних центрах і маленьких крамницях у центрах міст, допомагати місцевим економікам, а не віддавати гроші “Амазону”, державній пошті й “Фед­Ексу”. Ви всі малися б забратися з цього довбаного шосе, щоб люди зі справді важливими справами могли…»

Машини починають рухатися. Голлі тріумфально скрикує, і крик ще не встигає затихнути, як сміттєвоз знову зупиняється. У машині ліворуч водій говорить по телефону. У машині праворуч жінка освіжає помаду на губах. Цифровий годинник в орендованій машині повідомляє Голлі, щоб вона не розраховувала дістатися до Фредерік-білдинг до четвертої. Щонайменше.

«Навіть так у мене ще залишаться дві години, — думає Голлі. — Будь ласка, Боже, будь ласка, дозволь мені встигнути туди, щоб підготуватися до нього. Того чудовиська».

3

Барбара Робінсон відкладає дочитану брошуру про коледжі, розблоковує телефон і запускає додаток «Web­Watcher», який встановив їй Джастін Фрейлендер.

— Ти ж знаєш, що стежити за кимось без його дозволу — це не зовсім кошерно, правда? — сказав тоді Джастін. — Я навіть точно не знаю, чи воно теє, законно.

— Я просто хочу знати, що з моєю подругою все гаразд, — відповіла Барбара й освітила його усмішкою, котра розтопила всі сумніви, які він міг мати.

Бог свідок, у Барбари є і власні сумніви — від самого погляду на зелену цяточку на екрані вона почувається винною, особливо після того, як Джером видалив свій додаток для стеження. Але чого Джером не знає (і Барбара йому не скаже), то це того, що після Портленда Голлі подалася до Піттсбурга. Разом з історією пошуків, яку Барбара передивилася на домашньому комп’ютері Голлі, це змушує її думати, що та таки зацікавлена вибухом у школі Макріді і що ця цікавість фокусується або на Чарльзі Ондовскі, якого скрізь називають Четом, або на його операторі Фреді Фінкелі. Барбара майже певна, що Голлі зацікавлена саме Ондовскі, тому що йому присвячено більше пошукових запитів. Голлі навіть нашкрябала його ім’я в блокноті біля комп’ютера… і додала поруч два знаки питання.

Барбарі не хочеться думати, що в її подруги якось перепаскудилося в голові або що вона взагалі переживає нервовий зрив, але їй також не хочеться вважати, що Голлі могла натрапити на слід терориста. Але вона знає: у випадку Голлі останнього, як то кажуть, не можна виключати. Голлі тривожна, Голлі забагато сумнівається в собі, але Голлі також розумна. Чи могло статися, що Ондовскі й Фінкель (котрі разом весь час нагадували їй пару Саймона і Гарфункеля) якось натрапили на слід, що вів до підривника, проте самі того не побачили й не усвідомили?

Ця думка нагадує Барбарі про кіно, яке вона дивилася з Голлі. «Фотозбільшення» називалося. В ньому фотограф робив знімки коханців у парку й випадково зняв чоловіка, що ховався в кущах з пістолетом. А що, як те саме сталося коло школи Макріді? Що, як підривник повернувся на місце злочину помилуватися власною роботою, а телевізійники зняли, як він спостерігав (або й удавав, ніби допомагає)? Що, як Голлі якимось чином про це дізналася? Барбара розуміла й погоджувалася, що така можливість доволі надумана, але хіба ж іноді життя не наслідує мистецтво? Можливо, Голлі поїхала до Піттсбурга, щоб розпитати Ондовскі й Фінкеля. Це доволі безпечно, вважає Барбара, але що, як підривник досі тиняється десь поблизу і Голлі вирішила його впіймати?

Або що, як підривник вирішив вистежити Голлі?

Усе це, певно, маячня, але Барбара все одно з полегшенням стежить, як Голлі покидає Піттсбург і їде до будинку матері. У ту хвилину вона мало не видалила додаток, і в цьому разі тиск на її совість точно ослабнув би, але, з іншого боку, Голлі подзвонила їй учора, вочевидь, тільки для того, аби повідомити, що вона залишиться в матері на суботню ніч. А тоді, наприкінці розмови, Голлі сказала: «Я люблю тебе».

Ну звісно, любить, і Барбара її теж любить, але такі речі розуміють, а не говорять уголос. Хіба що з особливої нагоди. Наприклад, коли посварилися з подругою, а тоді помирилися. Або коли їдеш у довгу мандрівку. Або вирушаєш на війну. Барбара впевнена, що в такому випадку це було останнє, що люди говорили батькам або коханим, перш ніж вирушити.

А ще Барбарі не сподобався характерний тон, з яким Голлі це сказала. Майже сумний. А тепер зелена цятка каже Барбарі, що Голлі таки не залишається в матері на ніч. Вочевидь, повертається до міста. Змінила плани? Може, посварилася з матір’ю?

Чи отак узяла і збрехала?

Барбара дивиться на стіл і бачить позичені в Голлі диски для доповіді: «Мальтійський сокіл», «Глибокий сон» і «Гарпер». Вона думає, що вони будуть бездоганним приводом поговорити з Голлі, коли та повернеться. Вона розіграє подив, коли застане Голлі вдома, а тоді спробує з’ясувати, що такого важливого було в Портленді й Піттсбурзі. Вона навіть може зізнатися, що стежила за нею, — залежно від того, як піде розмова.

Вона знову перевіряє місцеперебування Голлі на телефоні. Досі на шосе. Барбара здогадується, що рух може бути сповільнений ремонтом дороги або аварією. Дівчина дивиться на годинник, а тоді знову на зелену цятку. Вона думає, що Голлі пощастить, якщо та повернеться бодай за скількись хвилин до п’ятої.

«А я буду в неї вдома ще до пів на шосту, — думає Барбара. — Сподіваюся, з нею все гаразд… але може бути, що й ні».

4

Машини повзуть… тоді зупиняються.

Повзуть… і зупиняються.

Зупиняються.

«Я зараз здурію, — думає Голлі. — Сидітиму й дивитимусь на цей сміттєвоз, а мій здоровий глузд у якусь мить хрусне й зламається. Так хрусне, що я, мабуть, почую. Наче гілка».

Грудневий день починає згасати, до найкоротшого дня року лишаються дві клітинки в календарі. Годинник на панелі каже, що до Фредерік-білдинг вона тепер може очікувати прибути не раніше за п’яту, і це трапиться тільки якщо затор дуже скоро почне рухатись… і якщо в неї не закінчиться бензин. Наразі