Читати книгу - "Якщо кров тече"

«Я можу з ним розминутися, — думає вона. — Він може прийти, подзвонити мені, щоб дізнатися код від дверей, і не отримати відповіді. Він подумає, що я не витримала й перепудилася».

Думка про те, що збіг або якась лиха сила (Джеромів птах, увесь запорошений, імлисто-сірий) могла постановити, що її друга особиста зустріч з Ондовскі не повинна відбутися, не приносить їй полегшення. Тому що вона тепер не просто потрапила до його особистого хіт-параду, а зараз на першій сходинці. Зустріч із ним на власному полі, ще й із планом, мала стати її перевагою. Якщо вона її втратить, він спробує підстерегти її. І це йому може вдатися.

Одного разу вона тягнеться до телефона, щоб подзвонити Пітові, сказати, що коло бічних дверей їхньої будівлі має з’явитися небезпечний чоловік і щоб він обережно наблизився до нього. Але Ондовскі відбрешеться. Легко. Він розмовами заробляє на життя. А коли й ні, то Піт не молодшає — він набрав щонайменше десять кілограмів зверху того, скільки важив, коли виходив у відставку. Піт повільний. Істота, що прикидається репортером, швидка. Голлі не наражатиме Піта на небезпеку. Це вона випустила джина з пляшки.

Попереду гаснуть стоп-сигнали сміттєвоза. Він просувається десь на п’ятнадцять метрів і знову зупиняється. Однак цього разу зупинка коротша, а наступний рух уперед довший. Невже затор розходиться? Вона не наважується в це вірити, але надія — її друге ім’я.

І ця надія виправдовується. За п’ять хвилин вона вже рухається під шістдесят. За сім — під вісімдесят. За одинадцять Голлі тисне на газ і захоплює смугу для обгону. Коли вона проскакує повз три машини, котрі зіштовхнулися й спричинили затор, то кидає лиш побіжний погляд на їхні побиті кузови, котрі перетягли до розділової смуги.

Якщо вона зможе утримувати швидкість близько ста десяти аж до з’їзду з шосе в середмісті і якщо проскочить на більшості світлофорів, то розраховує, що може під’їхати до своєї будівлі о п’ятій двадцять.

5

Голлі насправді під’їздить до будівлі о п’ятій нуль п’ять. На відміну від дивовижно незаповненого «Монровіля», в центрі міста людно-людно. Це добре і погано водночас. Її шанси помітити Ондовскі в живому скупченні покупців на Б’юел-стріт невеликі, а його шанси вхопити її (вона легко припускає, що саме це він і збирається зробити) точнісінько такі самі. Білл назвав би таку ситуацію закрутом.

Ніби винагороджуючи її за невезіння на шосе, від тротуару прямо навпроти Фредерік-білдинг рушає машина. Голлі чекає, поки та поїде, а тоді обережно здає задки на звільнене місце, намагаючись не звертати уваги на дурня позаду, що наліг на сигнал. За менш напружених обставин такий постійний гудок міг би змусити її поступитися місцем, але вона не бачить іншого вільного п’ятачка в усьому кварталі. Це залишило б їй тільки паркувальний гараж, та ще, певно, котрийсь із його верхніх рівнів, а Голлі бачила забагато фільмів, у яких із жінками в паркувальних гаражах стається щось лихе. Особливо після того, як стемніє, а зараз уже темно.

Той, хто гудів, проїздить повз неї, щойно передок орендованої машини Голлі звільняє досить місця на дорозі, але багнюк — який насправді виявляється багнючкою — сповільнюється, щоб привітати Голлі з Різдвом простим жестом із середнім пальцем.

Коли Голлі виходить з машини, в дорожньому русі з’являється розрив. Вона могла б перейти в недозволеному місці — ну або перебігти, — але натомість приєднується до натовпу покупців, що чекають зеленого світлофора на наступному розі. Вкупі безпечніше. Вона тримає в руці ключі від парадного входу до будівлі. Не має жодного наміру заходити через бічні двері. У технічному провулку вона була б легкою мішенню.

Коли вона вставляє ключ у замок, чоловік у намотаному на обличчя шарфі й вушанці, напнутій аж на брови, проходить так близько, що мало не наштовхується на неї. Ондовскі? Ні. Тобто здається, що ні. Як вона може бути певна?

Тісний вестибюль порожній. Світло приглушене. Скрізь простяглися тіні. Вона квапиться до ліфта. Це одна з найстаріших будівель у центрі, в ній усього вісім поверхів в еталонному середньозахідному стилі, і ліфт для пасажирів тільки один. Просторий і нібито сучасний, але один. Наймачі бурчать на це і, коли квапляться, часто ходять сходами, але ті на вихідні замикають. Вона натис­кає кнопку виклику, раптом відчувши певність, що ліфт зараз знову виявиться поламаним і її план розвалиться. Але двері негайно відчиняються, і жіночий робоголос запрошує її всередину: «Доброго дня. Вітаємо у Фре­дерік-білдинг». У порожньому вестибюлі цей безтілесний голос викликає в Голлі спогади про фільми жахів.

Двері зачиняються, і вона натискає «5». Всередині встановлений монітор, який у будні показує новини й реклами, але зараз він вимкнений. І різдвяна музика теж не грає, слава небесам.

— Їдемо вгору, — каже робоголос.

«Він чекатиме на мене, — думає вона. — Він уже якось увійшов і чекатиме на мене, коли відчиняться двері ліфта, а мені не буде куди тікати».

Але двері відчиняються в порожній коридор. Вона проходить повз поштопровід (настільки старомодний, наскільки новомодним є цей балакучий ліфт) і повз туалети, а тоді зупиняється біля дверей з написом «СХОДИ». Усі скаржаться на Ела Джордана і мають рацію: наглядач будівлі ледачий і некомпетентний. Але в нього, певно, є якісь зв’язки, бо його не виганяють з роботи, незважаючи на купи сміття в підвалі, розбиту камеру над бічним входом і повільну — майже примхливу — доставку посилок. А на додачу були ще проблеми з тим крутим японським ліфтом, котрі бісили геть усіх.

Цього дня Голлі активно сподівається на Елову недбалість ще де в чому, щоб їй не довелося витрачати час і приносити собі стільця з їхнього офісу. Вона розкриває двері на сходи, і їй щастить: майданчик захаращений (шлях на шостий поверх заблоковано, що майже напевне порушує правила пожежної безпеки) скупченими засобами для прибирання, серед яких притулена до поруччя швабра і половина відра викрученої з ганчірки води.

Голлі роздумує, чи не вивернути мутну рідину з відра вниз сходами — так тому Елові й треба, — але врешті не може себе змусити. Вона підштовхує його до жіночого туалету, знімає насадку для вижимання води з ганчірки і зливає брудну воду в раковину. Тоді перекочує відро до ліфта, а її мішкувата сумка незручно звисає з ліктя. Вона натискає кнопку виклику. Двері відчи­няються, і робоголос каже (на випадок, якщо вона забула): «П’ятий поверх». Голлі пам’ятає, як захеканий Піт одного дня зайшов до офісу й сказав: «А можна запрограмувати ліфт, щоб він говорив: “Перекажіть Елові, щоб відремонтував мене, а тоді вбийте його”?»

Голлі перевертає відро. Якщо вона поставить ступні поруч (і буде обережна), на ньому якраз вистачить місця, щоб вона змогла стояти між коліщатами. Вона дістає з сумки кружечок канцелярського скотчу і загорнутий у коричневий папір пакуночок. Стоячи навшпиньках, тягнучись угору так, що низ сорочки виривається з-під штанів на свободу, вона приліплює пакуночок у дальньому кутку стелі в кабіні ліфта. Таким чином він наба­гато вище від рівня очей, там, куди (як казав покійний Білл Годжес) люди майже не дивляться. Краще б і Ондов­скі не дивився. Бо як подивиться, то їй гаплик.

Вона витягає з кишені телефон, піднімає й робить фото пакуночка. Якщо все піде так, як вона сподівається, Ондовскі