Читати книгу - "Дітлахи Анансі"

— Вибачте, що потурбував,— сказав він у переговорний пристрій і знову виліз на велосипед. Звідси й до самого Вілльямстауна шлях пролягав схилом униз. Він був певен, що промине дорогою одну чи дві кав'ярні або ж інший, дружніший будинок.

Він уже спускався — скелі перетворилися на крутий пагорб до самого моря — коли чорне авто виринуло позаду нього і з ревом прискорилося. Чарлі запізно збагнув, що водій його не побачив, оскільки на машині лишилася довга подряпина на рівні велосипедного керма, а сам Чарлі полетів зі своїм транспортом зі схилу. Машина поїхала собі далі.

Товстун Чарлі звівся на ноги на півдорозі донизу.

— Могло скінчитись паскудно,— промовив він уголос.

Кермо погнулося. Чарлі викотив велосипед угору пагорбом і назад на дорогу. Низький басовий гуркіт попередив його про наближення мікроавтобуса, і Чарлі помахав, зупиняючи його.

— Я можу покласти велосипед ззаду?

— Нема місця, — сказав водій, але видобув з-під сидіння кілька амортизаційних тросів і пристебнув ними велосипед на даху автобуса. Тоді розплився в усмішці.

— Ви, певно, англієць із лаймом.

— У мене його з собою немає. Залишив у готелі.

Товстун Чарлі протиснувся в автобус, де бухкання баса абсолютно несподівано виявилося «Димом над водою» «Діп Перпл». Він втиснувся поряд з огрядною жінкою з курчам на колінах. За ним двійко білих дівуль торохкотіли про вечірки, на яких вони були минулої ночі, і про недоліки тимчасових бойфрендів, яких вони поназаводили протягом канікул.

Товстун Чарлі помітив чорну машину —«Мерседес» — коли той повертався у зворотному напрямку. З одного боку була довга подряпина. Чарлі започувався винним і сподівався тільки, що велосипед не надто сильно обідрав фарбу. Вікна були затоновані так темно, що машина цілком могла вести себе сама...

Тоді одна з білих дівчат поплескала Чарлі по плечу і спитала його, чи знає він про якісь хороші вечірки сьогодні на острові, а коли він сказав, що ні, почала розповідати про вечірку в печері, де вона була позавчора, з басейном, звуковою системою, прожекторами і всякою всячиною; тому Товстун Чарлі взагалі не помітив, що чорний «Мерседес» тепер рухався за мікроавтобусом до Вілльямстауна, і що в своїх справах він вирушив лише коли Чарлі забрав велосипед із даху автобуса («Наступного разу візьміть лайм») і заніс його у вестибюль готелю.

Тільки тоді машина повернулася до будинку на вершечку скелі.

Консьєрж Бенджамін оглянув велосипед і сказав Чарлі не турбуватися, вони полагодять його до завтра, буде як новісінький.

Товстун Чарлі пішов назад до своєї кімнати підводного кольору, де на кухонному столі засідав, наче маленький зелений Будда, його лайм.

— З тебе немає користі, — сказав він лайму.

Нечесний докір. То був усього лише лайм, у ньому взагалі нічого особливого не було. Він робив усе, що міг.

Історії — мов павутина, пов'язані між собою нитка до нитки, і з кожною історією ви прямуєте в центр, тому що центр і є кінцем. Кожна людина — це нитка історії.

Наприклад, Дейзі.

Дейзі не протрималася б стільки у поліції, якби в неї не було розважливої сторони особистості, і саме цю сторону здебільшого бачили всі. Вона поважала закони і правила. Вона розуміла, що багато з цих правил доволі умовні — наприклад, рішення, де можна припаркуватися чи о котрій годині можна відчинятися крамницям — але навіть ці правила загалом допомагали. Вони давали суспільству безпеку. Вони охороняли.

Її сусідка Керол вважала, що Дейзі збожеволіла.

— Ти не можеш просто поїхати і сказати, що йдеш у відпустку. Це так не працює. Ти, знаєш-но, не коп із телевізора. Ти не можеш просто носитися по всьому світу за наводкою.

— Я й не буду, — відрізала Дейзі.— Я просто їду у відпустку.

Вона сказала це так переконливо, що розважливий коп у неї в голові шоковано замовк, а потім почав детально пояснювати, в чому вона помиляється, вказуючи, для початку, що вона збирається піти у цілковито несанкціоновану відпустку — рівноцінну, буркотів розважливий коп, невиконанню своїх обов'язків — і далі по списку.

Він пояснював це на шляху в аеропорт і всю дорогу над Атлантикою. Він зазначав, що навіть якщо їй вдасться уникнути постійної відмітки про ненадійність в особистих файлах, не кажучи вже про можливість взагалі вилетіти з поліційних лав, та й навіть якщо вона знайде Ґрема Коутса, то все одно нічого не зможе зробити. Правоохоронні сили Її Величності неприхильно ставляться до викрадення іноземних злочинців, не кажучи вже про їхній арешт, а вона сумнівалася, що зможе переконати його повернутися до Сполученого Королівства добровільно.

Лише коли Дейзі зійшла з маленького літака з Ямайки і вдихнула повітря Сан-Ендрюса — земляне, пряне, вологе, майже солодке — розважливий коп припинив вказувати їй на повну непродуману божевільність її дій. А все тому, що його заглушив інший голос. «Стережіться, злочинці!— співав той.— Не ходіть наодинці! Навколо злочинці!», і Дейзі крокувала під його ритм. Ґрем Коутс вбив жінку у власному офісі в Олдвічі і вийшов звідти безкарно. Він зробив це практично в Дейзі під носом.

Вона похитала головою, забрала сумку, жваво повідомила співробітникові імміграційної служби, що вона тут у відпустці, і пішла на стоянку таксі.

— Мені б у готель, не дуже дорогий, але й не паскудний, будь ласка, — сказала вона водієві.

— Знаю якраз те, що тобі треба, золотце, — сказав той. — Застрибуй.

Павук розплющив очі й виявив, що його підвішено лицем донизу. Руки були прив'язані до великої жердини, вбитої перед ним у землю. Він не міг поворухнути ногами чи достатньо вивернути шию, щоб подивитись назад, але міг закластися, що на ногах такі самі пута. Спробував підвестися з землі, щоб озирнутися, і його подряпини запекли від поруху.

Він відкрив рота, і темна кров потекла на пил, розмочуючи його.

Павук почув якийсь звук і повернув голову, наскільки зміг. На нього з цікавістю дивилася біла жінка.

— Ви в порядку? Дурне питання. Тільки гляньте, в якому ви стані. Я так розумію, ви теж даппі. Це