Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

Каміла

- Неправильно.

- Справді? А так?

- Ось так треба. Дивися.

   Впираюся спиною у диван та підгинаю до себе коліна, спостерігаючи, як Адам з Тимуром складають залізну дорогу, яка зайняла майже усю вітальню. Адам активно стимулює хлопчика вести діалог і йому це чудово вдається.

- Можливо, Каміла вміє з’єднувати деталі краще?

- Вона дівчинка, а будувати – це  чоловіча робота. Ми їй дозволимо пустити перший рейс, - не можу стримати посмішки, коли він картаво повторює слова Адама.

- Ходи сюди, щоб рейс не пропустила, - витягує довгі ноги вздовж колії та поплескує по килимі між ними, поки Тимур зосереджено підбирає деталь, яку потрібно приєднати наступною. Швиденько переміщаюся та всідаюся на запропоноване місце, складаючи ноги по-турецькому. На живіт відразу вмощується гаряча долоня, а інша рука перекидає волосся на одне плече, щоб на інше Адаму було зручно вмостити підборіддя. На кілька секунд він відсторонюється, щоб відкрити пакування з рештою деталей. Навіть не зовсім усвідомлюю, що відбувається, коли Тимур різко підхоплюється з місця, всього на декілька секунд обхоплює мою шию незграбними обіймами та швидко сідає на місце, продовжуючи гребтися у деталях, наче нічого незвичайного не трапилося. А трапилося надзвичайне…

  Дихання стало на паузу. Серце збилося зі звичного ритму. В очах починає нестерпно щипати, а губи – тремтіти. Роблю судомний вдих і розумію, що й Адам не рухається за моєю спиною. Це вперше… Вперше за цілий місяць він пішов на тактильний контакт. Сам.

   Мені знадобилося два тижні, аби він дозволив тримати його за руку. Адаму стільки ж, аби він припинив за мною ховатися, коли той намагався до нього наблизитися чи заговорити.

   Це був важкий місяць.

   Перший тиждень Адам бився з кутка в куток, шукаючи вихід, якого, здається, зовсім не було. Я ж намагалася ті кути згладити, аби у його голосі знову не звучав той відчай, від якого рвалося усе всередині…

   І лише коли ми лишалися наодинці, окутані цим несамовитим потягом, коли неможливо втримати руки на місці, аби вони без згоди не почали стягувати одяг з іншого, а губи не тягнулися за поцілунком – пристрасть гасила тривогу. Дивно розуміти, що уся моя невпевненість та сором’язливість зникала разом з одягом. Часто я провокувала Адама перша, щойно за нами зачинялися двері. І те, що було між нами – зовсім не хіть. Між нами відбувалося щось зовсім інше, наче ми зливалися у єдине ціле не лише тілами, змушуючи один одного палати та вибухати від яскравих спалахів, які змушували підноситися до зірок… Тонути в обіймах. Божеволіти від поцілунків. Танути від ніжності. Це щось значно більше. Коли не уявляєш, як дихати без нього, як зустрічати новий день без цілунку та відчувати, що сонце не заховається за обрій, якщо міцні руки не огорнуть мої плечі, вкриваючи ковдрою, а тоді - міцними обіймами.

   Та ці відчуття не змінювали обставин за межами стін, які відділяли нас від усього світу – за ними були проблеми, які не давали відчувати щастя на повну.

   Я переймалася за Тимура, щойно відведених півтори години на день минало і він з рештою дітей покидав територію комплексу. У ці миті хотілося приволокти сюди братика і ткнути обличчям у цю ситуацію, а тоді запитати,чи відчуває він хоча б щось, чи готовий допомогти власному сину, від якого відмовився. Та в той же час охоплював жах через те, що трапиться, коли він вирішить його забрати. Артур ще та сволота і травмувати хлопчика, який почав перекидатися зі мною скупими фразами, а згодом припинив лякатися Адама, мені зовсім не хотілося.

   Коли завела розмову з чоловіком, котрий постійно супроводжував дітей, про те, чи можна хоч інколи забирати Тимура хоча б на короткі прогулянки, він розповів про наставництво, яке дасть змогу забирати дитину на вихідні та свята. Тому без жодних сумнівів пройшла спеціальний курс підготовки, зібрала необхідні документи з невеликим втручанням Макара, адже за законом мала отримати письмову згоду від усіх повнолітніх членів родини, а ними являлися батьки, з якими я не бачилася з того моменту, коли пішла з дому.

   Сьогодні перша ніч, коли Тимур залишиться у нас з ночівлею. До цього моменту ми йшли два тижні, намагаючись проводити з хлопчиком якомога більше часу після навчання чи забирали його на прогулянки після занять у комплексі.

   Всередині нестерпно нило щоразу, коли змушені були повертати його назад. Слово «додому» у цьому випадку я так і не наважилася вимовити навіть у своїй голові.

   Згодом помітила, як Тимур починає з кожним разом усе більше розмовляти, повторюючи фрази Адама, а після цих секундних обіймів остаточно зрозуміла, що він намагається повторювати його поведінку, жести та слова. Хіба дітям з аутизмом це властиво?

   Вкотре задумуюся над словами Адама про діагноз, який поставили Тимуру, і його скептичне ставлення до цього, і все більше переконуюсь у тому, що варто звернутися до інших фахівців. Але саме через страх сполохати хлопчика ще більше через методи діагностики досі відмовляю Адама від цієї ідеї і, мабуть, дарма.

   За цей період ми вивчили безліч інформації про розлади аутистичного спектру, симптоми та методи, як взаємодіяти з такими дітьми. І на початку нашого тісного спілкування з хлопчиком деякі із симптомів підтверджувалися, та зараз розумію, що він змінюється: став більш балакучим, дозволяє тримати його за руку, частіше звичайного дивиться в очі, а сьогоднішні спонтанні обійми… Досі серце не відновило правильний ритм.

   Міцніше змикаю повіки, аби не почати плакати, і відчуваю, як Адам стискає мої плечі, пригортаючи до своїх грудей.

- Перед тобою не встояв навіть шестирічка, Клементинко, - шепоче на вушко, поки я намагаюся прийти до тями від розпираючих почуттів.

   Не знаю, що у мені прокинулося з появою цього хлопчика, та заперечувати відчуття, чи то інстинкти, через які пломеніє бажання бачити лише його посмішки, дотик маленької долоньки та знати, що він у безпеці, оточений ласкою та турботою – переважає усе, що здавалося пріоритетними потребами. Мабуть, я відчуваю якусь спорідненість із цим карооким хлопчиною, хоч і мала усе свідоме життя поруч обох батьків, але ніколи не відчувала їхньої любові. Досі її ніхто не дарував стільки, як Адам. Хоч і не так часто він говорить про це вголос, але я відчуваю усе в дотиках, поглядах та турботі, якою він оточує щодня, намагаючись віддавати йому  те ж саме, що рветься зсередини, хоч і не до кінця впевнена, що мені вдається.