Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

Те, що я хотів створити, навіть не мало назви. Передусім я постановив уможливити міжнародну розмову: забезпечити їй інституційну інфраструктуру і практичні ресурси, але при цьому наголосити на можливостях, які пропоновано молодим людям, а не на формальній структурі, у межах якої вони зможуть із них користати.

З часом Інститут Ремарка здобув репутацію і визнання, що далеко перевищують наші розміри й розмах. Ми організовуємо майстерні, симпозіуми, конференції, проводимо щорічний семінар для перспективних молодих істориків у швейцарському Кандер-штеґу. Форум Ремарка об’єднує цікаву молодь із Північної Америки та Європи, залучає академію, журналістику, мистецтва, бізнес, державні служби й уряд, щоб розвивати справді неформальну розмову на міжнародному рівні. Ми проводимо регулярні семінари у Нью-Йорку, Парижі та Флоренції: з невимушеною атмосферою на презентаціях, нічим не обмеженими дискусіями, а головне — із розмаїттям молодих учасників.

Ми зуміли допомогти молодим людям, які подавали надзвичайні надії, обрати науковий чи професійний шлях. Сподіваюся, завдяки практикам іншої академічної та інтелектуальної взаємодії ми заохотили науковців-початківців поновити і зберегти захоплення професією, яка так часто може здаватися невиразною, застарілою, відірваною від життя.

Звісно, нам непогано вдається гуртувати старших і молодших науковців, ініціюючи розмови крізь академічні покоління. Численні зустрічі в інституті, без примусу чи звичного озирання на посередність і моду, незмінно несуть оновлення і, сподіваюся, притягують. У кожному разі, схоже, ми служимо гідній меті.

Я хотів би трохи конкретніше поговорити про те, що означає стати й бути істориком, який не є посереднім і не прислуговує моді. Створення інституції довкола історика — зазвичай це робиться навпаки. Переважно ми думаємо, що інституції формують істориків, а тоді намагаємося зрозуміти, як саме це вплинуло на їхню працю, і питаємо, як історики можуть бути справжніми науковцями, якщо взагалі можуть. Багато з нас — не ти особисто, але багато хто — витрачають час на те, щоб повернутися назад і довести, що попередні історики так чи інакше були заручниками цих схем, свідомо чи ні. Тепер, коли ми всі це розуміємо, навіщо історія? Як бути достойним істориком?

Зрозуміло, був підхід гранд-наративу, у ліберальній або соціалістичній формі. Ліберальну форму найкраще — несхвально — описує ідея «вігівської інтерпретації історії» Герберта Баттерфілда: усе вдосконалюється, і навіть якщо сенс історії не в тому, щоб становище покращувалося, фактично воно покращується. Пригадую, у певному жанрі французької економічної історії (візьмімо вузький приклад) завжди було приховане питання: з якого ж це дива французька економічна історія не спромоглася повторити шляху англійської? Іншими словами, чому індустріалізація затрималась? Або чому ринки були недорозвиненими? Чому аграрні сектори так довго тримались? Усе це означало: чому французька історія не була достатньо схожою на англійську? Питання, скажімо, про специфіку німецької історії, про ідею Sonderweg, особливого шляху, теж містять такі підтексти й міркування. Цей ліберальний погляд, по суті, був англо-американським, але поза тим цілком застосовним до, так би мовити, відсталих суспільств.

Соціалістичний наратив адаптували з ліберальної історії прогресу. Відрізнявся він припущенням, що історія людського розвитку застрягне на певній стадії — зрілого капіталізму, — якщо тільки її не рухати цілеспрямовано і свідомо до наперед установленої мети: соціалізму.

Був ще один погляд, який ми, ліві, переважно сприймали як некритичний або свідомо реакційний: що історії йдеться про мораль. У такому разі історія перестає бути наративом переходу і перетворення. Її моральна мета й послання незмінні, з часом змінюються тільки приклади. У такому контексті історія може бути історією жахів, яку нескінченно відтворюють її учасники, не свідомі наслідків своєї поведінки. Або ж (і до того ж) історія стає моральною оповіддю, що ілюструє етичні чи релігійні послання і смисли: як у тій відомій фразі, «історія — це філософія, яка вчить на прикладах». Байка з виносками.

Нині нас не влаштовує жоден із цих варіантів. Важко говорити про історію прогресу. Я не про те, що ми не побачимо прогресу в усьому, якщо навмисне його шукатимемо; але водночас ми бачимо стільки регресу, що важко стверджувати, ніби прогрес є безумовним атрибутом людської історії. Єдина сфера, яка наївно повернулася до такого бачення, — це примітивніші версії економічної думки останніх тридцяти років: для них економічне зростання і вільні ринки є не лише необхідною умовою для вдосконалення людства, а й найкращим його поясненням. Що ж до суспільної етики, за всієї поваги до Канта, для неї нам досі бракує загальноприйнятих підстав, які не були б початково релігійними.

Позаяк і вігівський, і моралізаторський підходи незастосовні, історики вже не знають, що ж вони роблять. Чи це погано — інше питання. Якщо запитати в моїх колег, яким є призначення історії, або яка природа історії, або про що історії йдеться, на нас лише подивляться з нерозумінням. Різниця між хорошими й поганими істориками в тому, що хороші можуть впоратись і без відповідей на такі запитання, а погані — ні.

Та навіть якби вони мали відповіді, все одно були би поганими істориками — просто мали б рамки, у яких можна діяти. А так у них є всілякі шаблончики — раса, клас, етнічність, гендер тощо — або залишкова неомарксистська теорія експлуатації. Однак спільних методологічних рамок у професії я не бачу.

Що скажеш про етику історії як нашої діяльності?

Це, скажімо так, професійна етика: Дюркгайм плюс Вебер, а не Баттерфілд мінус Маркс.

Насамперед — не можна вигадувати чи експлуатувати минуле задля сьогоднішніх цілей. Це не так очевидно, як здається. Насправді багато сучасних істориків розглядають історію як вправу з прикладної політичної полеміки. Вони викривають у минулому щось, приховане за усталеними наративами, аби скоригувати якесь хибне трактування минулого — зазвичай для того, щоб підкріпити готове сучасне судження. Мене засмучує, коли це роблять геть безсоромно. Це очевидна зрада призначення історії, а призначення історії — розуміти минуле.

Водночас я чудово усвідомлюю, що, може, і сам собі таке дозволяв. «Минулий недоконаний» був спробою не тільки скоригувати суттєве хибне трактування недавнього минулого, а й — хоч і згодом — визначити аналогічні помилки сьогодення. Тож не мені заявляти, що історики нізащо не мають писати про минуле, озираючись на сучасні смисли.

Як на мене, тут є тонка межа: твоя оповідь