Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

Давалися гарантії збереження цілісності новоприєднаних територій та їхнього адміністративного й судового поділу. Всі земські уряди й почесні звання мали надаватись лише мешканцям відповідних земель. У виданих Підляшшю, Волині, Київщині та Брацлавщині інкорпораційних привілеях наголошувалось на їх приєднані до решти земель Корони Польської як «рівних до рівних, вільних до вільних». Важливим для української аристократії було визнання королем права її земельної власності, навіть незалежно від того, існували на неї документи чи ні. На папері були враховані й національно-релігійні потреби українців. Православні отримували такі ж права, як і католики.

У публічних практиках нової держави гарантувалось збереження «руської мови» — «у всіх судових справах..., а так само з нашої коронної канцелярії листи до них у всіх наших королівських і земських потребах повинні писатись і надсилатись на вічні часи не якимось іншим, а лиш тільки руським письмом...» Тобто сеймова конституція 1569 р. гарантувала збереження «руської мови» як у структурі адміністрування, так і судочинства та життя публічного, тобто на місцевих сеймиках. Щоправда, мовою сейму залишалася польська. Польською мовою чи латиною були зафіксовані базові права, що надавались обивателям Речі Посполитої.

Такою була буква Люблінської унії 1569 р. Реалізація ж задекларованих і, слід сказати, доволі передових як на той час ідей повною мірою залежала від людей, покликаних їх втілювати в життя.

Устрій Речі Посполитої: територія, влада, державні символи

Держава, що виникла в результаті Люблінської унії 1569 р., стала однією з найбільших тогочасних європейських держав. На час її появи на історичній арені вона мала величезну територію — 815 тис. кв. км, на якій проживало 7,5 млн мешканців.

Станом на останнє десятиліття XVI ст. коронні землі Речі Посполитої поділялись на двадцять два, а великокнязівські — на вісім воєводств. Останні ж своєю чергою ділились на повіти, а інколи — на рівнозначні їм землі. Подекуди (швидше як виняток, а не як правило) землі залишались поза межами воєводств, або ж зберігали історичні назви, наприклад князівства.

Території, на яких проживало етнічно українське населення, входили до складу Київського, Брацлавського, Подільського, Волинського, Руського та Белзького воєводств. Після успішного для Речі Посполитої завершення війни з Москвою, зафіксованого умовами Деулінського перемир’я 1618 р., за яким до складу держави увійшли Смоленщина, Чернігівщина та Сіверщина, останні тривалий час перебували в адміністративному управлінні королевича Владислава, а насправді — короля. І лише 1635 р. у складі Корони було утворено Чернігівське воєводство, до складу якого увійшов і Новгород-Сіверський повіт.

Українські воєводства, а особливо ті з них, що 1569 р. були передані від Великого князівства до Корони Польської, традиційно мали невелику кількість повітів. Волинське воєводство мало три повіти, Чернігівське — два, Брацлавське і Київське — лише по одному. Найдивніше ситуація виглядала з Київським воєводством, яке мало найбільшу в Речі Посполитій територію.

Крім повітів, територію воєводств формували й дрібні адміністративно-господарські одиниці — староства, що формувались зазвичай навколо замку, на землях так званих королівщин, і включали в себе округу з кількох десятків сіл. На теренах воєводства могло бути понад десяток старосте.

Столиці Корони Польської і Великого князівства Литовського залишились, як і раніше, у Кракові й Вільні. Місцем проведення спільних вальних сеймів був визначений адміністративний центр Мазовії — місто Варшава, оскільки саме вона географічно лежала ближче до умовного центру об’єднаної Речі Посполитої. Столицею ж Корони Польської Варшава стала, ймовірно, лише з 1611 р., коли Зиґмунт III Ваза після повернення з Московської війни обрав її місцем королівського резидування. Крім того, Варшава й надалі залишалась столицею Мазовії. Столицею Великопольщі визнавалася Познань, Малої Польщі, але без земель руських, — Краків, а другою — Люблін. Неформальною столицею Русі був Київ, про який в інкорпораційному акті 1569 р. написано, що він «був і є головою і головним містом Руської землі».

Окрім поділу на воєводства, існували ще такі особливі округи, як провінції: Литовська, Малопольська й Великопольська. Провінції можна класифікувати як одиниці сеймові, оскільки з’являлися на практиці лише в часи сеймових засідань, а точніше — обрання маршалка посольської палати чи елекції короля. Українські воєводства входили до складу Малопольської провінції.

До того ж існував ще один поділ, який умовно можна назвати сеймиковим, тобто таким, що відповідав межам розселення певного шляхетського загалу, що збирався на сеймикування в одному визначеному місці. На теренах Малопольської провінції таких сеймиків було тринадцять, у тому числі на українських землях — дев’ять. Так, шляхта Київського воєводства сеймикувала у Житомирі, Брацлавського — у Вінниці, Подільського — в Кам’янці, Волинського — в Луцьку, Белзького — в Белзі, Чернігівського — в Чернігові. Шляхта Галицької, Коломийської і Теребовлянської земель проводили сеймики у Галичі, Холмської — в Холмі, Львівської, Перемишльської і Сяноцької — у Судовій Вишні.

Принципи федералізму були закладені не лише в побудову й функціонування виконавчої влади в Речі Посполитій. Не зазнали змін після укладення Люблінської унії 1569 р. й владні символи, зокрема герби обох держав. Для Корони Польської і надалі символом держави залишався коронований білий орел, розташований на червоному полі, а для Великого князівства — гербовий знак «Погоня», тобто також на червоному тлі срібний вершник з піднесеним над головою мечем.

Спільного герба двоєдиної федерації не існувало, і кожен обиватель Речі Посполитої міг на власний розсуд тлумачити державні символи, під якими слід було, наприклад, публікувати тексти сеймових конституцій. А тому, коли конституція коронаційного сейму 1588 р. публікувалась у Кракові, то на ній було вміщено одного лише білого орла. На опублікованому у Вільні на два роки пізніше тексті ухвал вального сейму 1590 р. видавці зобразили лише великокнязівську «Погоню». Так само й на грошових знаках, що карбувались у Варшаві та Вільні, почергово з’являлись то орел, то «Погоня», то відразу два герби.

Що ж до українських воєводств, які перейшли від Великого князівства до Корони Польської, було збережено традиційну геральдику. Отож і надалі Київське воєводство використовувало як герб зображення білого архангела Михаїла на червоному полі, а Волинське — білий хрест також на червоному полі.

На королівській печатці та королівській корогві містилось зображення, що складалось із чотирьох частин. На першій і третій частині було зображено герб Корони, на другій і четвертій — Великого князівства. Увінчував зображення герб пануючого короля, а у випадку з представниками династії Ваз нерідко родинний геральдичний знак «Сніпок» подавався у супроводі шведських «Трьох Корон» і символу князівської влади Русі — лева.

«Король Речі