Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

Добрівши до будинку, Тео вирішив піти покидати «шпильки». Хоча, кого він обманює? Сподівався знову побачити Марту на терасі. Вийшовши на задній двір, одразу ж поглянув на сходи тераси сусіднього будинку і всміхнувся, побачивши там Марту, закутану в плед.

— Знову не спиться? — запитав, підійшовши до сітки.

— Знову, — вона кивнула, насуплено розглядаючи його всміхнене обличчя. Вчора він не був таким щасливим...

— Як почуваєшся?

— Без змін, — буркнула у відповідь.

— Для змін ще рано, я питаю взагалі.

— Взагалі — добре. Ти сьогодні такий радісний... Є причина?

— Так, — він кивнув, а Марта відвернулася. — Ти сердишся?

— Ні.

— Точно?

— Увечері мені на зміну, а я не відпочила.

— Можна спробувати поспати вдень.

— Не вийде: діти не дадуть. Краще вже поїхати до відділку і знайти собі там якесь заняття.

— А у вас там є тир?

— Є, — вона здивовано поглянула на нього.

— Він тільки для співробітників, чи стороннім теж можна?

— Хочеш постріляти?

— Хотілося б. Лялечка мені все пояснила і показала, потрібна практика, але тут, — він озирнувся на будинок, — це неможливо, а час є.

— Гадаю, що мій батько не буде проти, щоб ти ходив займатися, коли забажаєш. Я зайду за тобою, коли їхатиму на роботу.

— Буду вдячний, але це тільки на два рази максимум.

— Чому на два?

— Уночі я говорив з Лялечкою. Вона сказала, що ввечері Аян і Боб виїжджатимуть до Річкового порту, тож завтра вранці вони будуть тут. Як я пам’ятаю, то вдень Аян планував поїхати на обмін, відпочити, а наступного дня повернутися до Дельти.

— Чому б не лишитися надовше? В його віці такий темп, мабуть, важко тримати.

— Він знає, що робить.

— Ти поїдеш із ними?

Тео кивнув. Щоб не дивитися на Марту, почав виплутувати із сітки сухі стебла, що колись давно заплелися довкола дроту і тепер кришилися під його пальцями та падали на землю.

— Лялечка чекає. У неї грандіозні плани щодо дроїдів — треба їх реалізувати. Ні Боб, ні Аян на цю роль не підходять.

— Чому?

— Вона зробила таку систему, що звичайна людина може втратити зір, а мені нічого не буде, — Тео посміхнувся. — Місцеві оператори працюють парами і використовують інші пристрої, зокрема джойстики, а в Лялечковому варіанті достатньо однієї людини обвішаної датчиками.

— А як місцеві розв'язали проблему із зором?

— У них її могло й не бути. Запитаю наступного разу, — він замислився. Йому дали приміряти тільки «очі» повітряного дрона, від дроїдів не дали нічого... а потім таки поглянув на Марту: — Дякую за ідею.

— Будь ласка, — усміхнулася вона, а він знову почав колупати стебло. — Коли плануєш до них піти?

— Післязавтра в місті буде людина, яка зможе мені розповісти, що відбувається на півдні, якщо пощастить.

— Що за людина?

— Мама Ярослави й Мілана. Якщо обмін відбудеться так, як заплановано, то ввечері я встигну до неї на авдієнцію.

Скляні двері за Мартиною спиною відчинилися, і з них визирнула Лідія.

— Добрий ранок, — усміхнувся Тео до неї і отримав у відповідь невдоволений погляд:

— Добрий. Чому не спите?

— Розмовляємо, — не обертаючись, відповіла Марта.

— Скільки можна говорити?

— Мамо, ми тобі заважаємо?

— Ні, але за цими розмовами ти не відпочиваєш, а тобі ввечері на зміну.

— Я знаю.

— Ходиш бліда, за вітром скоро хитатимешся. Тобі потрібно висипатися.

— Мамо, — Марта повернула голову до матері, і та замовкла.

— Ну, я, мабуть, піду. До зустрічі, — Тео кивнув Лідії, потім — Марті і пішов до будинку.

— Я зайду в обід! — гукнула Марта йому вслід, і він, не озираючись, підняв руку, показавши «оk».

Перш ніж завалитися спати на диван у вітальні, Тео пішов у душ, де змив тональний крем з обличчя. Поглянувши на себе у дзеркало, затримав погляд на тату, яке, здавалося, трохи поблідло. Невже організм розчиняє фарбу? Якщо так, то це непогано, але треба спостерігати.

Тир у підвалі відділення поліції був меншим за Аяновий, але на функціональність це не впливало. Марта спустилася туди з Тео, видала йому пістолет, гвинтівку, коробки з патронами і стала біля стіни спостерігати за його приготуваннями.

— Ти пропалиш мені спину, — посміхнувся Тео, обернувшись.

— Уяви, що мене тут нема.

— Ти є. І мені незатишно від того, що ти побачиш мою недолугу стрілянину, адже я ще той «майстер», — він скривився.

— Сприймай мене, як сприймаєш Лялечку.

— Не можу.

— Чому? Я теж можу проводити інструктаж, — усміхнулася Марта.

— Ти не металева, — відповів Тео, ковзнувши по ній поглядом і затримавшись на її обличчі, потім відвернувся до мішеней і важко перевів дух. Він також не залізний...

— Тоді я до тебе приєднаюся. Ти не проти?

— Не проти.

Тео провів її поглядом до шафи зі зброєю, а потім зробив над собою зусилля, одягнув навушники, окуляри і почав здійснювати парні постріли в мішень з пістолета.

Вони не вистріляли й коробки патронів, коли в Марти спрацювала рація, яку вона почула не одразу.

— Слухаю, — прийняла вона виклик.

— Марто, підіймися нагору. Мені треба терміново поїхати до лікарні, — почувся Денисовий голос.

— Щось сталося?

— Сталося. Підіймайся.

— Добре, — вона поглянула на Тео. — Ти лишайся, а я піду.

— Я піду з тобою.

Вони швидко розрядили пістолети, сховали їх до шафи і пішли.

Денис чекав на них у холі.

— Що сталося? — повторила Марта питання.

— До лікарні привезли двох підлітків з тяжкими пораненнями.

— Місцеві?

— З бази контрабандистів. Я не знаю, що там сталося, зараз поїду з’ясую. Все за протоколом. Марк на патрулюванні, посидь у відділку, добре?

— Добре.

— Можна, я поїду з вами? — запитав Тео.