Читати книгу - "Королева Сонька, Ірина Звонок"

  Звісно, це виглядало дивно. Але хто знає? Можливо, королеві потрібна допомога. Зараз лицар виконає її прохання: докине дрів у камін або ще щось, і негайно вийде. Але час минав, а Гінча не виходив з королевиних покоїв.

  Іван Баба кипів, як горщик з кашею у пічці. Чого він так бариться у Соньчиних покоях? Він уявляв, як лицар та королева милуються на ложі пристрасті, і відразу ж проганяв мерзенне видовище. Ні, Сонька не могла так вчинити! Король покарає її, коли дізнається.

  Лицар не виходив. Іван Баба відчував, як у його грудях пече від образи. Не від кохання, ні. Він ніколи не був закоханим у Соньку. І не від ревнощів. Баба, як заворожений, думав лише про одне: як насмілилася ця нахабна дівка відштовхнути його і віддатися іншому! З якою насолодою він зірвав би з неї покривало – символ жіночої честі, схопив би за коси і поволочив би по брудній вулиці, як пропащу дівку. Але не можна.

  Князь Вітовт сказав: «Тримай язика за зубами, що б ти не побачив». Він знав, що саме мав побачити Баба. Тому й наказав стежити за лицарем Гінчею. Тобто, вони давно стали коханцями, і про їх зв’язок якимсь чином стало відомо Вітовтові.

  З розпачу Іван Баба хряснувся лобом об колону. І відразу ж охолов, бо стало боляче.

  Час минав. У голові Баби народився план. Він ніколи й нікому нічого не скаже, окрім князя Вітовта, якому пообіцяв вірно служити. А сам постарається зустрітися з Сонькою наодинці. Скаже їй, що знає все про Гінчу з Рогова. І, якщо вона хоче, щоб Баба зберіг таємницю, то повинна стати його коханкою.

  Решту часу він провів уявляючи, як гордовита Сонька впокориться йому. І ледве не проґавив, як Гінча вийшов з покоїв королеви. Знову визирнув з-за колони. Примружився. Йому хотілося краще роздивитися обличчя Гінчі. Що у ньому знайшла Сонька? Чим цей дрібний польський шляхтич кращий від княжого сина?

  Тепер Іван Баба міг спокійно повернутися у кімнату, відведену для нього, і спати до ранку. Так він і зробив. Але прокинувся на світанку і пригадав, що у цей час повинна відбутися зміна вартових. Баба підскочив з ліжка, протер очі холодною водою і знову подався до покоїв королеви. Встиг вчасно. Вартові якраз змінилися. Інші лицарі тепер стояли наввитяжки біля важких дубових дверей.

  Іван Баба йшов за Гінчею, відстаючи кроків на десять-п’ятнадцять. Вже був ранок, замок повільно оживав і наповнювався гомоном. Гінча нічого не запідозрив.

  Гінча спустився сходами і вийшов у двір. Баба не відставав. Він впав у відчай, коли зрозумів, що Гінча прямує до брами. Напевно, він жив не у самому замку, а десь у місті. Баба не мав дозволу покидати королівський замок, а тому він не стримався. Наздогнав Гінчу і грубо штовхнув його у спину.

  Лицар відскочив на кілька кроків і схопився за руків’я меча.              

  - Пан з глузду з’їхав? – погрозливо вигукнув він.       

  - Це ти з глузду з’їхав! Що ти робив вночі у покоях королеви?

  Гінча перелякано озирнувся: чи ніхто не почув? Здається, ніхто.  

  - Я розважав королеву грою в шахи, – відповів він з гідністю.

  - В шахи? – недовірливо перепитав Іван Баба. Він трохи розгубився. Може, й справді понавигадував собі того, чого насправді не існує?

  - Так, в шахи. А якщо ти сумніваєшся у цьому, то я викликаю тебе на двобій!

  - На двобій? Мене? – вигукнув Баба. – А ти знаєш хто я такий?

  - Якийсь литвин чи русин, – знизав плечима Гінча.

  - Сам ти якийсь поляк. А я – князь Друцький, двоюрідний брат королеви.

Гінча присвиснув:

  - Ого, яка жирна птиця!

  Іван Баба прийняв гордовиту позу. Гінча теж. У польських шляхтичів, навіть найбідніших, пихи було не менше ніж у князів.

  - То що? Скажеш мені, що ти робив у покоях королеви?

  - Я ж відповів: грав з її милістю у шахи. Ти мені не віриш?

  - Як я можу вірити тобі, якщо я тебе зовсім не знаю?

  - Як ти можеш сумніватися у цноті королеви, яка, до того ж, твоя двоюрідна сестра?

  Іван Баба мовчав, збитий з пантелику.  

  - Побожися, що ти сказав правду, – нарешті промимрив він.

  - Клянуся. Королева ні в чому не винна, – Гінча двічі перехрестився, дивлячись на верхівку собора Святих Станіслава та Вацлава.

Вони помовчали.

  - Ну що, тепер ти мені віриш? – запитав Гінча. – Я можу йти?

  - Йди, – похмуро кивнув Іван Баба.

Він мовчки дивився, як Гінча з Рогова зникає у темній пащі замкової брами.   

  - Твоє щастя, що тут люди, – прошепотів Баба. – Якщо я зловлю тебе у безлюдному місці, я тебе вб’ю!