Читати книгу - "Слово темряви, Наталія Савінова (SiN eVa) "

Розділ тридцять перший. Останнє слово Світла.

Тіло Темніана відкинуло потужною хвилею Світла. Він гупнувся об стіну і попри силу з якою здригалось повітря, утримався на ногах. Темрява за його спиною утворила драконячі крила і дозволила свому володарю супротивитися і чинити опір хвилям Світла. Луна підійшла до сакральної зірки, і притиснула свою долоню до гострої поверхні. Кров істинної Блакитного Світла викликала мерехтіння кришталю, а з цим мерехтінням вона утворила кольорову стіну довкола своєї жриці.
– Луно, щоб ти не вирішила робити, не роби цього! – вигукнув Темніан, відчуваючи настрій своєї нареченої. Він міг бачити як мерехтіння її блакиті стає мутним і темніє. Він не мав тих знань світлих, які могли б пояснити йому це явище, але здогадувався, що нічого хорошого така зміна кольору істинної Блакитного Світла не несе. – Луно, поговори зі мною! Я можу допомогти тобі! Я хочу допомогти!
– Я забрала життя. – повторювала Луна, відчуваючи як її душу скутує крижане дихання первісної Пітьми. – Я не маю права жити після такого. Я не маю права бути жрицею.
– Луно, запитай Небесні Світила чи ти зробила це по своїй волі, і вони відкажуть, що ні! – Темніан продовжував використовувати головне божество світлих, щоб зупинити Луну від необачного рішення. – Нехай ваші старійшини та жерці з магами проаналізують ситуацію, нехай вони вирішать твою долю!
– Доля жриці Місячної долини в руках жриці Місячної долини. – відказала Луна, віддаючи своє Світло до Джерела. З кожною краплею її крові, вона втрачала часточку Блакитного Світла, і підсилювала кришталевий райдужний щит, крізь який жоден маг не зможе пройти.
– Луно! – вигукнув Арфір, увійшовши до кімнати. 
Правлячий імператор світлих одразу зрозумів намір його молодшої сестри і важко зітхнув, поглянувши на Темніана, який не міг так легко як і він супротивитись хвилям Світла. Темні не можуть цього робити. 
– Що вона задумала? – запитав Темніан, вимагаючи відповідей.
– Вона жертвує своє життя джерелу. – відказав Арфір. – Вона повторює долю своєї матері. – в голосі молодого імператора зявилась рокова байдужість і сприйняття таких реалій. – Наша мати була вражена отрутою Відступників, ми тоді не знали як зцілити її. – на його очах зявились сльози. – Ми тоді не знали, що Луна має в собі Блакитне Світло. Імператриця Асура віддала своє Світло джерелу, підсиливши його.
– Світлі завжди були такими слабкими! – проричав Темніан, зробивши крок вперед. – Я не дозволю вдруге забрати у мене те, що належить мені! Ви обіцяли! – прохрипів Темніан, звертаючись до правлячого імператора Світлої імперії. – Дотримайтесь своєї обіцянки!
Арфір поглянув на маршала темної армії дорослим поглядом людини, яка була мудрою не по роках. Він подивився на свою молодшу сестру і прийняв рішення, яке могло змінити майбутнє не лише імперії Світла чи Темряви, воно могло змінити майбутнє всього Першосвіту.
– Ти можеш померти, якщо спробуєш пройти крізь райдужний щит Світла. Можливо ти дійсно будеш єдиним, хто спроможний на таке. Це особливий захист Місячної долини, який активується істиною жрицею. – попередив Арфір і за мить додав. – Але цим ти зруйнуєш його і можливо врятуєш мою сестру.
– Я не дозволю їй померти! – повторив Темніан, наказавши Темряві рушати вперед. – Не сьогодні!
– Я допоможу з цим. 
Наступний крок маршала темної армії був легким, а слідуючий за ним ще легшим. Темрява не могла впоратись з силою Світла біля його Джерела, але отримала допомогу від світлого, який був однієї крові зі жрицею істинного Блакитного Світла. Арфір випустив поперед Темніана хмару свого Світла, захищаючи Темряву та її володаря, дозволивши йому дістатись райдужного щита.
– Луно, зупинись! – вигукнув Темніан, зупинившись навпроти кришталевого різнокольорового мерехтіння.
– Ти не зможеш зупинити мене. – відказала вона, подивившись на маршала темної армії очима сповненими відчайдушного болю. – Я не повинна жити!
– Дивись, як я це зроблю! – він торкнувся рукою різнокольорової поверхні, яка враз перетворилась на вязку мережу. – Дивись на мене!
– Ти помреш, Темніан! – прокричала Луна, і майже відсахнулась від зірки, коли побачила як рука маршала темної армії просунулась крізь щит, викликаючи тріщання райдужного мережива. – Ти не витримаєш. – зітхнула вона, і прошепотіла. – Не роби цього. Моє життя не варте твоєї Смерті.
– Ти питала мене, що для мене значить кохання. – попри їдучий біль, який кислотою розїдав одяг та шкіру на тілі та обличчі Темніана, розривав мязи та обпалював легені, попри крики Темряви та її Тіней, які відгукувались відлунням в головах усіх темних істот Першосвіту, змушуючи їх відчувати цей нестерпний біль, він робив крок за важким кроком. – Для тебе кохання – це милість. Для мене кохання – це нездатність відпустити тебе!
– Зупинись! – благала вона, споглядаючи як знищується врода найповажнішого та найсміливішого темного Першосвіту, як проглядаються білі кістки на черепі його обличчя, як відлущуються мязи на його ребрах та розриваються тканини рук і ніг, як спопеляється його чорне густе волосся. – Зупинись, Темніан! Зупинись! 
– Ти моя, Луно! Ти і твоє життя належить мені! – подихом хрипоти почувся його голос. – Я віддам Смерті своє життя, але ти будеш жити.
– Темніан!!! – Луна не змогла утримати своєї руки на зірці і кинулась до маршала темної армії, який майже пересік кордони щита і перетворюючись на сріблясто-чорний попіл, розчинявся у повітрі. – Ні! Темніан! Ні!
Кришталево-райдужна стіна зникла одразу, як остання крапля відданої крові розчинилась в сакральній зірці. Луна встигла вхопити танучі залишки верхньої частини тіла Темніана. Вона не припиняла плакати, орошаючи те що залишалось від маршала темної армії та його Тіней і Темряви. 
– Я віддаю тобі своє життя! Я дарую тобі своє Життя! Я дарую тобі своє Життя! Світлом зіткане життя я дарую тобі! – майже верещала Луна, не відчуваючи жодного спалаху свого Світла, а головне не знаходячи чорної нитки Темніана, яка зникла щойно він перетворився на попелову хмару.
– Він справді кохав тебе. – зітхнув Арфір, насупивши брови. – Темний справді кохав світлу.
– Чому я не здатна повернути його? – запитала Луна, притискаючи до себе невагому попелову хмару, яка залишилась на місці тіла Темніана. Здавалось, що сама Смерть ще не прийняла остаточного рішення і залишила обрис темної душі на поверхні. – Чому це не працює? Чому магія жриці не працює?
Арфір знизав плечима, не знаючи як допомогти своїй молодшій сестрі і чим зарадити.
– Я завжди була твоєю, Темніан. – зірвалось з її губ у хмарку. – Я завджди була і буду твоєю. – обіцяла вона.
– Темного життя, маршале. – промовив правлячий імператор Світлої імперії і стиснув в руці кристал Світла Життя. – Світла імперія ніколи не забуде твого вчинку. Ніхто в Першосвіті не зможе забути цього. – пообіцяв він і насторожено придивився до змін в зовнішності його молодшої сестри.
Поки Луна оплакувала смерть свого темного коханого, вона не могла помітити і не могла відчути того, як її волосся повертається до білосніжного, як сірі очі змінюють колір на ніжну блакить, а бліда шкіра та губи наливаються румянцем. Сіра принцеса перероджувалась у світлу. Все поверталось до початків своїх.
Та не встиг Арфір зрадіти поверненню світлої принцеси, як в ній знов щось змінилось. На білосніжному шовку волосся зявились чорні пасма, розбавляючи собою основну шовковисту масу та надаючи їй нової краси. Чорний личив світлій принцесі попри усі забобони та заборони Світлої імперії та Місячної долини. Лівий запясток Луниної руки зажеврів сапфіровим сяянням, викликаючи в ній больові відчуття, які посилювались з кожним її подихом.
– Я відчуваю його. – зітхнула Луна, звикаючи до крижаного болю, який ціпким браслетом тримався на її запястку. – Я відчуваю його. – вона дійсно чула слабке серцебиття темного серця, помах крил його Темряви та палкі поцілунки Тіней на своїй шкірі. – Повернись до мене, Темніан. – прошепотіла вона у туманну хмарність, яка поступово наповнювалась рисами маршала темної армії.
– Не розумію, – Арфір все ще тримав в руці кришталевий оберіг і відчував, як всередині нього самого щось відбувалось.