Читати книгу - "Під моїм (палким) наглядом, Ксандер Демір"

Вечір настав занадто швидко. Я підготувався до виходу, накинувши чорний костюм і перевіривши зброю. Серце билося прискорено, як перед боєм.

Коли Амелія спустилася вниз, я не зміг стримати захоплення. Вона виглядала незрівнянно у своїй вечірній сукні, але її обличчя залишалося холодним і беземоційним. Вона навіть не глянула на мене, просто вийшла за двері, і я змушений був слідувати за нею.

Ми сіли в машину, і тиша між нами була майже нестерпною. Я намагався знайти слова, щоб почати розмову, але не міг змусити себе говорити. Замість цього я просто мовчки сидів, відчуваючи, як кожна секунда тягнеться нескінченно.

- Можливо, ми можемо поговорити? – зрештою запитав я, продовжуючи дивитися на дорогу.

- Про що, Дем’яне? – холодно відповіла вона. – Про те, що ти брехав мені увесь цей час?

- Я не брехав тобі, Ліє..

- Не називай мене так більше, - вона кинула на мене короткий погляд і знову відвернулась до вікна. – Ніколи.

Коли ми приїхали до ресторану, де на нас чекав Євген, я відчув, як щось всередині мене ламається. Амелія вийшла з машини, навіть не глянувши на мене, і я залишився стояти на місці, спостерігаючи, як вона йде до іншого чоловіка.

– Дем’яне, – раптом почувся її байдужий голос. – Залишайся поруч, але не заважай.

Я кивнув, відчуваючи, як серце стискається від болю. Вона пішла до Євгена, і я залишився стояти в тіні, спостерігаючи за ними. Кожна їхня усмішка, кожен жест викликали у мене ще більше розпачу.

Спостерігаючи за ними, я відчував, як кожен момент розриває мене на частини. Вони сиділи за столиком у затишному кутку ресторану, і їхні голоси зливалися з фоновим шумом. Лія сміялася, але її сміх не був справжнім. Я знав її занадто добре, щоб не помітити фальші в її очах.

Я стояв осторонь, намагаючись тримати себе в руках. Це було важче, ніж будь-яке завдання, яке мені доводилося виконувати. Але я мусив. Я знав, що вона грає свою роль, і що моя присутність тут – теж частина цього плану.

Євген не відводив від неї погляду. Його очі сяяли, коли він розмовляв з нею. Можливо, він дійсно був у неї закоханий, але для мене це не мало значення. Я знав, що Амелія не відповідає йому взаємністю. Це була гра, в якій ми всі були пішаками.

Раптом мій телефон завібрував. Я відійшов у бік, щоб прочитати повідомлення. Це був Максим Ігнатович.

Максим Ігнатович: Як йдуть справи? Все за планом?

Я видихнув і швидко набрав відповідь.

Дем’ян: Так, шефе. Вони разом у ресторані. Все під контролем.

Відправивши повідомлення, я відчув, як напруга трохи спадає. Але це було лише тимчасове полегшення. Я повернувся на своє місце, продовжуючи стежити за ними.

Амелія раптом підняла погляд і наші очі зустрілися. У її погляді промайнуло щось невимовне – можливо, це була скорбота, можливо, жалість. Вона швидко відвернулася, але цей короткий момент змусив моє серце стискатися ще сильніше.

Вечір тривав, і здавалося, що час зупинився. Я спостерігав за кожним рухом дівчини, за кожним її словом. Вона грала свою роль ідеально, але я знав, що всередині вона теж страждає.

Нарешті, вечеря підійшла до кінця. Амелія та Євген вийшли з ресторану, і я слідував за ними на безпечній відстані. Вони стояли біля входу, розмовляючи, і хлопець раптом нахилився, щоб поцілувати її. Мої руки стиснулися в кулаки, але я змусив себе залишатися на місці.

Однак Лія відступила на крок, ухилившись від його поцілунку. Вона щось сказала, і той кивнув, виглядаючи трохи засмученим. Потім він попрощався і пішов, залишивши нас наодинці.

Я підійшов до неї, відчуваючи, як серце шалено б’ється в грудях.

– Амеліє, – тихо сказав я. – Нам потрібно поговорити. Нормально поговорити.

Вона подивилася на мене, і я побачив у її очах біль, змішаний із розгубленістю.

– Дем’яне, - сказала вона, видихаючи. – Мені байдуже. Мені байдуже на тебе. Євген дійсно хороший хлопець. Як я не розгледіла у ньому це раніше? – вона посміхнулась, продовжуючи дивитися мені у вічі, своїми карими очима. – Кохає мене вже скільки років. Та й мені він не чужий.

Я опустив голову, відчуваючи, як гіркота стискає горло.

– Я вам не брехав, Амеліє Максимівно, – різко сказав я. – Те, що я вам не сказав про своє завдання, не означає, що я брехав вам. У мене дійсно було це кляте завдання, але ти бачила, щоб я його виконував? Я отримав його вже тоді, коли встиг закохатися в тебе по вуха! Чи дозволив би я звести тебе і твого Євгенчика після всіх моментів з тобою? Ти згадай хоча б той день, коли мене вжалила та бісова оса. І знаєш? – я зробив невеликий крок до неї. – Краще б ти мене не рятувала тоді.

Амелія мовчала, дивлячись на мене своїми глибокими очима. Її мовчання розривало мене на частини. Я зробив ще один крок до неї, відчуваючи, як серце шалено б’ється в грудях.

– Я кохаю тебе, Амеліє, – нарешті сказав я, намагаючись стримати тремтіння в голосі. – І я готовий зробити все, щоб довести це. Навіть якщо мені доведеться боротися з твоїм батьком і всім світом. Навіть якщо ти зараз мене чуєш, і не хочеш цього. Я дозволю тобі зробити помилку, обравши зараз Євгена, а не мене. Нехай я отримаю це покарання. Але це не змінить моє кохання до тебе, Ліє.

Вона не відповіла. Її погляд був холодним, майже байдужим, і це було найболючішим. Амелія розвернулася і почала йти до машини. Я стояв, спостерігаючи, як вона віддаляється, відчуваючи, що втрачаю її.