Читати книгу - "Київська Русь"

Уже на ранньому етапі становлення державності східних слов’ян князі у своєму правлінні спиралися на раду старійшин. Із літописного повідомлення про події 945 р. видно, що древлянський князь Мал приймав рішення про переговори з великою княгинею Ольгою, попередньо порадившись із старійшинами землі. На них лягла вся відповідальність за вбивство Ігоря, що також, очевидно, погоджувалося з князем.

Аналогічну раду, яка складалась із бояр і “градських” старців, скликав Володимир Святославич при вирішенні питання вибору нової віри. В часи Володимира князівські радники іменуються дружиною. З нею князь думав “о строи земленем, и о ратех, и об уставе земленем”[416]. До її складу входили, очевидно, і вищі церковні ієрархи. Закон про страту розбійників порадили Володимиру прийняти єпископи, пізніше вони, а також старці внесли пропозицію замінити страту вірою (штрафом).

В.Т. Пашуто називав раду ранньофеодальної Русі вищим органом державної влади. Про її регулярне функціонування свідчать писемні джерела. Володимир Мономах у своєму “Повчанні” говорить про раду і про суд: “Седше думати с дружиною оли люди оправляти”[417].

Є всі підстави стверджувати, що аналогічні ради з посиленням князівської влади на місцях діяли в усіх землях. Навіть такі авторитарні князі Суздальської землі, як Всеволод Велике Гніздо, мусили зважати на раду і співпрацювати з нею. Коли новгородці попросили у нього сина на княжіння, то рішення він прийняв, “здумав з дружиною своєю”.

Важливою була роль князівської ради у Галицькій землі. У 1153р. вона заборонила молодому князю Ярославу брати участь у битві з великим київським князем Ізяславом Мстиславичем; вона ж прогнала з стола князя Володимира Ярославича, який “думы не любяшеть с мужми своими”[418]. Відомо також, якою силою і впливом користувалася князівська рада в часи малолітства Данила і Василька Романовичів.

Повідомлення про раду в Чернігівській землі показують, що до її складу входив єпископ. З ним і з “мужи князя своего” радилась чернігівська княгиня (дружина Святослава Ольговича) про заміщення престолу.

Склад князівських радників, очевидно, розширювався в залежності від того, які питання розглядалися на раді. Ростислав Мстиславич, посівши київський стіл після В’ячеслава, зібрав раду не лише з мужів покійного брата, а й тіунів та ключників. Вони допомогли поділити майно В’ячеслава між церквою і княгинею.

З розвитком феодальної державності “старци градские” почали називатися “мужами градскими”. До князівської ради могли входити в окремих випадках і представники міського магістрату. Перед війною з Юрієм Довгоруким Ізяслав Мстиславич “съзва бояры своя и всю дружину свою и кияне”. Певно, саме “кияне” не дали князю дозволу формувати ополчення, а погодились лише з набором добровольців. Іншим разом представники магістрату підтримали війну Ізяслава з Юрієм.

Роль ради-думи зростала з ослабленням князівської влади. У Галичині на початку XIII ст. спостерігається практично самостійна діяльність ради, що привело до спроби посадити на галицькому столі боярина.

Рада при князі, як правильно вважав В.Т. Пашуто, — явище, типове не лише для Русі, а й для інших країн середньовічної Європи. Нічого специфічного давньоруська князівська рада не мала. Вона була однопалатним становим органом[419]. До її складу входили васали князя — земельна і дружинна знать, вище духовенство, а також представники міських магістратів. Члени ради називалися “дружиною”, “думцями”. До компетенції князівської ради-думи належали найважливіші питання внутрішнього і зовнішнього життя країни, землі.

Важливою політичною формою загальноруського правління другої половини XI — початку XIII ст. були міжкнязівські снеми (з’їзди). Вони збиралися у найвідповідальніші для країни періоди, обговорювали питання внутрішнього миру, феодального правопорядку, організації оборони Русі та ін. Ініціаторами їх скликання, як правило, були великі київські князі, місцем проведення — Київ або якийсь пункт Київської землі. Інститут загальноруських князівських з’їздів функціонував до 30-х років XIII ст., хоч і не був скільки-небудь регулярним.

Практика князівських з’їздів-снемів була започаткована у зв’язку з необхідністю вироблення давньоруського законодавства. У 1072 р. Ізяслав, Святослав, Всеволод, а також їхні радники-бояри, представники вищого духовенства затвердили у Вишгороді “Правду Ярославичів”, приурочивши цю законодавчу роботу до церковного свята.

Наступний з’їзд князів був більш представницький. Він зібрався у Любечі 1097 р. Цей з’їзд, детально описаний в літопису, дає зриме уявлення про коло питань, що розглядатимуться на всіх наступних з’їздах. Це насамперед — “строение мира”. Незважаючи на те, що не всі постанови Любецького з’їзду були реалізовані, він справив значний вплив на подальший політичний розвиток Русі. У Любечі були вироблені, а точніше — юридично закріплені, норми міжкнязівських відносин, спрямовані на попередження усобиць, забезпечення більшої політичної стабільності в країні. Вперше за всю історію “отчина” оголошувалася спадковим володінням певної князівської лінії, набувала правового статусу родової власності. На з’їзді, очевидно, було затверджено і загальноруський судово-правовий кодекс.

Князівські з’їзди 1101, 1103 рр. під Києвом продовжили тему Любецького. На них вирішувалися питання розподілу володінь, миру і війни з половцями.

Питання внутрішнього устрою Русі розглядалися на з’їзді 1155 р., детально описаному В.М. Татищевим. Згідно з Б.О. Рибаковим, який дав джерелознавчий аналіз статей цього року, на з’їзді зіткнулися дві концепції політичної форми правління: перша обстоювала єдинодержавність, друга — непорушність “отеческих наследий”. Відмінність позицій Юрія Довгорукого — захисника першої точки зору — і його сина Андрія — прихильника другої — не викликає сумніву, проте очевидною є позиція, що їх єднає, — для досягнення того й іншого потрібен мир. “Весьма есть дело полезное и Богу приятное примириться со сыновцы своими, всем же подданным есть в мире жить польза немалая, ибо в мире не токмо плоды и скоты, но и люди множатся и богатятся, а войнами все уменьшается и разоряется”. Андрій звертається до Довгорукого з такими словами: “Отче, почто хочешь на братию твою воевать и их отеческих наследий лишить?”. Юрій погодився з доказами сина і, закликавши князів до Києва, “прия их в любовь, обесчая их охранять”[420].

Друге важливе питання, яке виносилося на загальноруські з’їзди князів, пов’язане з необхідністю консолідації сил для боротьби з половцями. Половецьке питання, як видно із літописів, постійно стояло перед руськими князями. Боротьба з половцями вимагала об’єднаних зусиль багатьох князівств.

У період феодальної роздробленості Русі питання війни і миру перестали бути компетенцією винятково князівської влади Києва. Тепер удільні князі могли оголошувати війну і укладати мир з ворогами Русі, не узгоджуючи свої дії із загальними інтересами країни і великим київським князем. У зв’язку з загостренням міжкнязівських відносин на Русі залучення іноземних союзників (половців,